Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Сафон Карлос Руїс - Ігри Янгола

Дія перша
Місто проклятих

У пам’яті письменника назавжди зберігається той день, коли він отримує трохи грошей чи бодай похвалу за своє оповідання або роман. Він ніколи не забуває про ту мить, коли солодка отрута гордині проникає йому в кров і він починає вірити в те, що ніхто не помітить відсутності в нього таланту й літературна мрія подарує йому дах над головою, гарячу страву наприкінці дня і те, до чого він най-палкіше прагне: можливість побачити своє прізвище надрукованим на оправленому в картон жалюгідному стосику аркушів, які, поза всяким сумнівом, проживуть довше, ніж він. Письменник приречений навіки запам’ятати цю мить, бо на той час він уже проклятий, і його душа має ціну. Щодо мене, то мені довелося пережити її в один із далеких днів у грудні 1917 року. Мені було тоді сімнадцять років, і я працював у «Голосі індустрії», захирілій газеті, що живо- тіла в напіврозваленій будівлі, у якій колись була фабрика з виробництва сірчаної кислоти й зі стін якої досі сочилася ядуча пара, що роз’їдала меблі, одяг, душу й навіть підбори черевиків. Та будівля стояла за лісом янголів та хрестів кладо-вища Пуебло Нуево, і здалеку її силует зливався із силуетами усипальниць, що вирізнялися на тлі обрію, де стриміли також сотні фабричних димарів, утворюючи постійні червоно-чорні сутінки, які нависали над Барселоною. Того вечора, коли моє життя повернуло на інший курс,заступник головного редактора газети дон Басиліо Мораґас зволив перед самим закінченням робочого дня покликати мене в темну комірчину, що була в самій глибині редакції й іноді правила за кабінет, а іноді за місце для куріння гаван- ських сиґар. Дон Басиліо був чоловік із лютим виразом обличчя та пишними вусами, який не бажав терпіти будь-яку анархічну самодіяльність і був прихильником теорії, згідно з якою надмірне застосування прислівників та дієприкметникових зворотів свідчило про спотворений смак і про нестачу вітамінів в організмі того, хто їх застосовував. Коли він помічав за якимсь редактором схильність до квітчастої прози, то доручав йому протягом трьох тижнів лише складати повідомлення про смерть. Якщо після такого покарання винний знову брався за своє, він навічно засилав його у відділінформації для домогосподарок.— Доне Басиліо, ви мене викликали? — боязко запитав я.Заступник головного редактора подивився на мене скоса.Я заглибився в кабінет, який смердів тютюном і потом, і чекав подальших розпоряджень. Дон Басиліо не помічав моєї при-сутності й з червоним олівцем у руці далі перечитував якусь статтю, що лежала на його письмовому столі. Протягом кількох хвилин заступник головного редактора нещадно калічив текст своїми виправленнями та скороченнями, лаючись крізь зуби так, ніби мене там не було.

Не знаючи, що робити, я побачив біля стіни стілець і зробив такий рух, ніби зібрався сісти.— Хто вам наказав сідати? — промурмотів заступник головного редактора, не відриваючи погляду від тексту.Я поквапно випростався і затримав подих. Заступник головного редактора зітхнув, відклав убік червоний олівець, відкинувся назад у кріслі й подивився на мене так, ніби я був якимсь непотребом.— Мені сказали, що ви пишете, Мартін. Я проковтнув слину, а коли розтулив рота, то звідти пролунав тремтячий і до безглуздя тоненький голос.— Так, пишу, тобто, власне, пробую писати…— Сподіваюся, у вас виходить ліпше, ніж ви кажете. І що ж ви пишете? Якщо мені буде дозволено запитати про це.— Детективні історії. Тобто…— Я все зрозумів.У погляді, яким обдарував мене дон Басиліо, було все ска-зано. Якби я йому сказав, що виліплюю зі свіжого гною статуетки для різдвяного вертепу, він би, думаю, подивився на мене з більшим ентузіазмом. Він знову зітхнув і стенув плечима. — Відаль каже, у вас не так уже й погано виходить. Звісно, у цьому жанрі надто висока конкуренція, а тому… Але якщо Відаль каже…Відаль мав славу першого пера в «Голосі індустрії». Він відповідав за щотижневу шпальту подій, де подавався єдиний, який варто було читати, матеріал у газеті, і був автором із десятка пригодницьких романів, що мали певну, хоч і досить скромну, популярність, про життя бандитів старовинного кварталу Барселони Раваль та про їхні любовні пригоди з дамами вищого світу. Завжди одягнений у бездоганно скроєний шовковий костюм і взутий у блискучі італійські мокасини, зі своєю рудою, завжди скуйовдженою чуприною, вусиками, які були ніби намальовані олівцем, і безтурботною та доброзичливою усмішкою чоловіка, що почувається пречудово як у власній шкурі, так і у світі, Відаль мав зовнішність і манери вишуканого хлюста світських вечірок. Він походив із родини купців, які забагатіли в Америці на торгівлі цукром, а коли повернулися до Іспанії, то встигли ще й добре  нажитися, уклавши чималі гроші в електрифікацію міста.

Його батько, патріарх клану, був одним із головних акціонерів газети, тож дон Педро використовував редакцію як поля для гри, де він мав можливість рятуватися від нудьги, яка так допікає тим, хто жодного дня у своєму житті не відчував необхідності працювати. І байдуже, що газета спалювалагроші так само, як нові автомобілі, що віднедавна з’явилися на вулицях Барселони, спалювали бензин: адже династія Відалів, спочатку скупивши всі можливі вельможні титули, тепер заходилася будувати на прилеглих до міста територіях, які найшвидше розвивалися, банки та маєтки, кожен розміром із невеличке князівство.Саме Педро Відалю я наважився показати свої перші спроби в галузі письма, коли був ще малим хлопцем і заробляв собі на життя тим, що приносив до редакції каву та сиґарети.Він ніколи не шкодував для мене часу, читаючи мої опуси та допомагаючи мені порадами. З плином часу він зробив мене своїм помічником і дозволив друкувати мої тексти на машинці. Це він сказав, що якщо я захочу поставити свою долю накін і зіграти в російську рулетку літератури, то він згоден допомагати мені і спрямовувати мої перші кроки. Вірний своєму слову, тепер він кинув мене в пазури дона Басиліо, Цербера нашої газети. — Відаль надто сентиментальний, і він досі вірить у глибоко антиіспанські леґенди про необхідність шанувати справжній талант і надавати можливості тим, хто їх справді заслуговує, а не тим, хто претендує на них завдяки своєму суспільному або службовому становищу. Маючи стільки грошей, він може дозволити собі любити лірику та поезію. Якбя мав бодай соту частину тих дуро, які сиплються на нього, то присвятив би весь свій час написанню сонетів, і пташки сідали б на мою долоню і дзьобали з неї просо, зачаровані моєю некорисливою добротою. — Сеньйор Відаль — велика людина, — запротестував я.— Він більше, ніж велика людина, він святий, бо вже не один тиждень надокучає мені балачками про те, який талановитий і працьовитий наймолодший із працівників нашої редакції, хоч він і схожий на здохляка, що помирає з голоду. Він бо знає, що в глибині душі я добрий і великодушний, а крім того, він пообіцяв подарувати мені коробку гаванських сиґар, якщо я надам вам цю можливість. А коли Відаль щось обіцяє, то для мене це те саме, якби Мойсей спустився з гори з глиняними скрижалями в руках і з істиною, що відкрилася йому там, у високості. А тому, з нагоди Різдва і для того, щоб ваш друг нарешті стулив рота й дав мені спокій, я пропоную вам дебютувати, як дебютують герої: проти вітру і хвиль. — Дуже вам дякую, доне Басиліо. Обіцяю, ви не пожалкуєте.— Не поспішайте так, хлопче. До речі, а якої ви думки про надмірне застосування прислівників та дієприкметників? — Я вважаю, що це злочин, який треба вписати до карного кодексу, — відповів я з переконаністю новонаверненого.Дон Басиліо схвально кивнув головою.— Добре, Мартін, дуже добре. Я надам вам пріоритет у його чистому вигляді. Бо ті, хто давно працюють і спромоглися вижити в цій професії, мають пріоритет, але не маютпринципів. Ось мій план. Сідайте і пильно слухайте, бо двічі повторювати я не буду.План був такий. З причин, у які дон Басиліо визнав за ліпше не заглиблюватися, з матеріалом для другої сторінки недільного видання, де традиційно друкували художнє оповідання або подорожні нотатки, в останню мить виникли труднощі. Там було заплановано дати розповідь, насичену патріотичним духом і палкою лірикою, причому її сюжет обертався б навколо воєнних подвигів, про які розповідалося в багатьох піснях і які рятували християнську цивілізацію в усіх куточках світу, від Святої землі до дельти Юбреґата1. На жаль, текст не надійшов вчасно чи, як у мене виникла підозра, донові Басиліо просто не захотілося його друкувати. Через шість годин примірники газети вже мали бути спаковані для розсилання, а замінити забраковане оповідання не було чим, крім реклами на всю сторінку поясів із китового вуса, що надавали стегнам ґрандіозної форми. Опинившись перед цією проблемою, керівна рада постановила організувати пошук літературних талантів у межах редакції з метою вийти зі скрутної ситуації й підготувати цікаву оповідь на чотири шпальти, позначену високими літературними перевагами, достатніми для того, щоб дати втіху нашому традиційному читачеві. Список імовірних талантів, які передбачалося випробувати, складався з десятьох прізвищ; доречі, мого прізвища серед них не було. — Друже Мартін, обставини, на жаль, склалися так, що жодного з означених майстрів пера не виявилося на місці й розшукати їх у межах розумного часу не уявляється можливим. Опинившись перед лицем неминучої катастрофи, я вирішив віддати нагоду вам — Розраховуйте на мене.

— Я чекаю від вас п’ять аркушів тексту з подвійним інтервалом через шість годин, доне Едґаре Алане По. Принесіть мені оповідання, а не промову чи проповідь. Бо якби я хотів почути проповідь, то пішов би до церкви. Принесіть мені таке оповідання, якого б я не читав, а якщо читав, то вкладіть у нього стільки хисту, щоб я його не впізнав. Я вже наготувався кулею вибігти з кабінету, коли Дон Басиліо підвівся, обійшов навколо свого письмового стола і плеснув мене по плечу, наче молотом по ковадлу. Лише коли він опинився майже впритул до мене, я побачив, що його очі всміхаються.

— Якщо ваше оповідання мені сподобається, я заплачу вам за нього десять песет. А якщо воно сподобається не тільки мені, а й читачам, я друкуватиму вас і далі.

— Якісь конкретні побажання у вас будуть, доне Басиліо? — запитав я.

— Так, будуть. Не розчаруйте мене.

Наступні шість годин я перебув у стані трансу. Я розташувався за столом, що стояв у самому центрі редакції, призначеому для Відаля, коли тому спадало на думку з’явитися бодайна кілька хвилин на службу. Кімната була порожня й занурена в густий туман, який утворився з диму викурених тут десятьох тисяч сиґар. Я на мить заплющив очі й уявив собі образ: густі чорні хмари закрили небо й проливаються на місто дощем, якийсь чоловік біжить у пошуках притулку з кров’ю на руках і таємницею в погляді. Я не знав, ані хто він такий, ані звідки втікає, але протягом наступних шістьох годин він перетворився на мого найліпшого друга. Я  засунув аркуш у друкарську машинку й, не зупиняючись, став переносити на папір усе, що накопичилося в моїй душі. Я воював із кожним словом, кожною фразою, кожним зворотом, кожним образом і кожною літерою так, ніби вони були останніми, які я напишу. Я друкував і передруковував кожен рядок із такою ретельністю, ніби від цього залежало моє життя, а потім передруковував його знову. По всій редакції розносилося відлуння від клавішів, гублячись у темній залі, а великі дзиґарі на стіні знай відлічували хвилини, що залишилися до світанку. За кілька хвилин до шостої ранку я витяг із машинки останній аркуш і глибоко зітхнув, геть виснажений і з таким відчуттям, ніби оси облаштували у мене в мозку своє гніздо. Я почув повільні й важкі кроки дона Басиліо, який прокинувся після одного зі своїх коротких контрольованих снів і з незворушним спокоєм наближався до мене. Я зібрав надруковані аркуші й подав їх, не наважуючись подивитися йому у вічі. Дон Басиліо сів за сусідній стіл і ввімкнув настільну лампу. Його очковзали згори вниз по тексту, а обличчя не виражало жодних емоцій. Потім він на мить поклав сиґару на край стола й, подивившись на мене, голосно прочитав мій перший рядок:

— «Опустилася ніч на місто, а над вулицями здійнявся запахпилюки, наче подих прокляття».

Дон Басиліо скоса подивився на мене, і я заховався за усмішкою, що не залишила невидимим жодного зуба. Нічого більше не сказавши, він підвівся і вийшов із моїм оповіданням у руках. Я побачив, як він іде в напрямку свого кабінету і як зачинилися двері за його спиною. Я залишився на місці, мовби закам’янів, не знаючи, чи податись навтікача, чи сидіти на місці, чекаючи вироку смерті. Через десять хвилин, які здалися мені десятьма роками, двері кабінету заступника головного редактора відчинилися, і громовий голос дона Басиліо пролунав на всю редакцію.— Мартін. Зайдіть, будь ласка. Я рушив так повільно, як тільки міг, скорочуючи на кілька сантиметрів кожен наступний крок, але зрештою мені більше нічого не залишалося, як підвести голову й подивитися на заступника головного редактора. Дон Басиліо зі страхітливим червоним олівцем у руці дивився на мене холодним поглядом. Я хотів проковтнути слину, але в роті було сухо. Дон Басиліо взяв мої аркуші й повернув мені їх. Я схопив їх і обернувся до дверей так швидко, як тільки зміг, переконуючи себе в тому, що в холі готелю «Колумб» завжди знайдеться місце для чистильника черевиків.

— Віднесіть їх до друкарні, й нехай здають у набір, — сказав голос за моєю спиною.

Я обернувся, подумавши, що дон Басиліо вирішив жорстоко пожартувати з мене. Дон Басиліо висунув шухляду свого письмового стола, відрахував десять песет і поклав їх на стіл.

— Ось ваша плата. І раджу вам купити на ці гроші новий костюм, бо ось уже чотири роки я бачу вас у тому самому костюмі, й він досі розмірів на шість завеликий на вас. Якщо хочете, підіть до сеньйора Панталеоні, його кравецька майстерня стоїть на розі вулиці Ескудельєрс, і скажіть йому, що ви від мене. Він допоможе вам підібрати добрий костюм.

— Дуже вам дякую, доне Басиліо. Я зроблю, як ви кажете.

— І підготуйте мені нове оповідання такого самого зразка. Цього разу я даю вам тиждень часу. Але не баріться. І бажано, щоб у вашому наступному оповіданні було менше мерців, бо сьогоднішньому читачеві більше до вподоби щасливий кінець, у якому перемагає велич людського духу та інші подібні дурниці.

— Гаразд, доне Басиліо. Заступник головного редактора подав мені руку й потиснув мою.

— За роботу, Мартін. З наступного понеділка ви працюватимете за столом Хунседи, який тепер буде вашим. Бажаю великих успіхів.

— Я не підведу вас, доне Басиліо.

— Авжеж, ви мене не підводьте. Рано чи пізно нам доведеться попрощатися з вами, бо ви не журналіст і ніколи ним не станете. Але поки що вас не можна назвати й автором детективних романів, хоч ви себе ним і вважаєте. Залишайтеся тут протягом певного часу, й ми зможемо навчити вас дечого такого, чого ви більш ніде не зможете навчитися. У ту мить я так розчулився, мене опанувало таке глибоке почуття вдячності, що я мало не кинувся обіймати цього чоловіка. Але дон Басиліо вже знову сховався за своєю лютою маскою. Він зміряв мене холодним поглядом і показав на двері.

— Тільки без сцен, будь ласка. Зачиніть за собою двері, коли вийдете на вулицю. І щасливого Різдва.

— Щасливого Різдва. Коли наступного понеділка я прийшов до редакції, щоб уперше сісти за свій власний письмовий стіл, то побачив на ньому конверт, перев’язаний стрічкою, і моє прізвище, надруковане шрифтом, який був популярним у минулі роки. Я розгорнув конверт. У ньому я знайшов другу сторінку недільного номера нашої газети з моїм оповіданням, обведеним червоним олівцем, і невеличку цидулку з такими словами:  «Це тільки початок. Через десять років я буду учнем, а ти моїм учителем. Твій друг і колеґа Педро Відаль».

2

Мій літературний дебют пройшов бойове хрещення, і дон Басиліо, вірний своєму слову, наддав мені можливість надрукувати ще кілька оповідань подібного зразка. Але незабаром керівництво газети вирішило давати дозвіл на щотижневу публікацію шедеврів мого творчого натхнення лише в тому разі, якщо я сумлінно виконуватиму свої повсякденні обов’язки в редакції газети за ту саму платню.

Сп’янілий від гордині та виснаження,  я проводив дні, перекомпоновуючи тексти своїх колеґ та редагуючи безліч повідомлень про всілякі події для того, щоб мати змогу вночі сидіти насамоті в порожній залі редакції й писати нескінченний серіал під назвою «Барселонські таємниці», наповнений таємничими подіями візантійського характеру, який я без перепочинку створюва у власній уяві, безсоромно змішуючи у ньому Дюма зі Стокером, а Ежена Сю з Февалем. Я спав лише три години на добу і вранці мав такий вигляд, ніби підводився не з ліжка, а з труни. Відаль, який ніколи не знав цього голоду, що не має нічого спільного з потребами шлунка, вважав, що він спалює мені мозок, і що коли я й далі працюватиму в такому темпі, то не доживу й до двадцятьох років, тож скоро йому доведеться влаштовувати мій похорон. Дона Басиліо моя фанатична працьовитість анітрохи не турбувала, але його непокоїло інше. Він із дедалі більшою нехіттю публікував кожен наступний розділ мого нескінченного авантюрного роману, засмучений і роздратований хворобливою атмосферою тих опусів, а також тим, що я нехтую свій талант, поставивши його на службу темам і сюжетам сумнівної якості й поганого смаку.

«Барселонські таємниці» незабаром створили справжню зірку, яка яскраво сяяла в небі газетних романів, тих, що публікуються окремими порціями, — жінку з моторошною славою, спродуковану багатою уявою автора, якому щойно виповнилося сімнадцять років. Хлоя Перманьєр була чорною принцесою всіх фатальних жінок. Надміру розумна, а ще більш лукава, Хлоя Перманьєр носила корсети найновішої та найвитонченішої моди, а по ліву руч від неї завжди стояв її коханець, загадковий Бальтасар Морель, потужний розум потаємного світу, який жив у підземному палаці, захаращеному чудернацькими машинами та моторошними реліквіями, й увійти до нього можна було тільки через потаємний тунель, захований під катакомбами Готичного кварталу. Улюблений метод Хлої кінчати зі своїми жертвами — зваблювати їх за допомогою гіпнотичного танцю, під час якого вона скидала з себе весь одяг, а потім цілувала їх своїми отруєними нафарбованими губами, після чого нещасний мовчки помирав від ядухи, а вона дивилася йому у вічі. Щоб не отруїтися самій, вона перед тим випивала антиотруту, розбавлену в «дон Периньйоні» найвищого ґатунку. Хлоя і Бальтасар мали власний кодекс честі; вони знищували лише покидьків і в такий спосіб очищали світ від головорізів, гадів, лицемірів, фанатиків, тупих догматиків і всіх циніків та кретинів, що перетворювали цей світ на препаскудне місце, прикриваючи свої негідні вчинки прапорами, мовами, реліґіями, державними інтересами й чим завгодно, аби тільки не виставляти напоказ свою жадібність та підлоту. Для мене ці двоє були героями зі складним характером, як і всі справжні герої. Дон Басиліо, чий літературний смак сформувався в золоту добу іспанської поезії, сприймав мою писанину як дурницю, колосальну за своїми масштабами, але з огляду на те, що читачам подобалися мої фантазії, а він, попри все, відчував глибоку прихильність до мене, терпів мої екстравагантні історії та пояснював їх надміром юнацького запалу.

— У вас більше старанності, аніж доброго смаку, Мартін. Ваші патологічні нахили мають назву, й це так званий ґрандґіньйоль1, який для драми є тим самим, чим є сифіліс для сором’язливості. Підхопити його навіть приємно, але потім дають про себе знати всі його негативні наслідки. Вам треба читати класиків або принаймні твори Беніто Переса Ґальдоса2, щоб піднести своє літературне обдарування на вищий рівень.

— Але читачам мої оповідання подобаються, — заперечував я.

— Це не ваша заслуга. Просто переважна більшість людей у захваті від такого читва, один абзац якого може навіть віслюка вкинути в кататонічний ступор. Для них головне не художня вартість літературного твору, а можливість запхати в рота заборонений плід, коли він достигне й сам упаде з дерева. Я кивав головою, вдаючи каяття, але потай тішився такими забороненими словами, як ґранд-ґіньйоль, і твердив собі, що кожна справа, хоч би якою несерйозною вона була, потребує героя, який боронив би її честь. Я вже став почувати себе найщасливішим зі смертних, коли несподівано відкрив: деяких моїх колеґ по редакції дратувало, що якийсь хлопчисько поступово перетворюється на офіційний символ редакції і вже робить перші кроки у світі літератури, тоді як їхні власні літературні амбіції та мрії скніють уже багато років у сірих сутінках жалюгідної безвиході. Той факт, що читачі газети з набагато більшою жадібністю читали й набагато вище цінували мої скромні оповідки, аніж будь-які інші матеріали, що друкувалися на сторінках газети протягом понад двадцятьох років, лише ускладнював становище. Уже через кілька тижнів я побачив, як поранена гордість тих, хто зовсім недавно вважав мене законним членом єдиної родини, спонукала їх організуватися у трибунал вороже налаштованих суддів, які спершу перестали зі мною вітатися, потім і розмовляти і спрямували свій знехтуваний талант на винайдення дошкульних і зневажливих реплік, щоб обмінюватися ним за моєю спиною. Мовляв, мій несподіваний і незбагненний злет пояснювався допомогою Педро Відаля та невіглаством і тупістю наших передплатників. Крім того, мої недоброзич ливці спиралися на ту прикметну особливість нашого національного мислення, яка набула великого поширення і вважалася незаперечною істиною, — досягнення бодай скромного успіху в будь-якій професії було незаперечним доказом цілковитої неспроможності та нездарності. Побачивши, як несподівано й зловісно стали розвиватися навколо мене події, Відаль спробував підбадьорити, але мене почало змагати відчуття, що мої дні в редакції полічені.

— Заздрість — реліґія пересічних людей. Вона їх утішає, вона відповідає на тривоги, які народжуються в них усередині, й у кінцевому підсумку розкладає їм душу й дозволяє їм виправдати свою нікчемність та свою жадібність до такої міри, що ці риси здаються їм чеснотами, і вони переконують себе в тому, що двері до неба розчиняться лише перед такими нещасливцями, як вони, котрі йдуть через життя, не залишаючи по собі ніякого сліду, й думають тільки про те, щоб завдати прикрості іншим людям, щоб принизити, а як буде можливість, то й знищити тих, хто самим фактом свого існування і буття свідчать про убогість їхнього духу та розуму, про їхнє боягузливе ставлення до життя. Блаженний той, на кого гавкають кретини, бо його душа ніколи не належатиме їм.

— Амінь, — погодився дон Басиліо.

— Якби ви не народилися багатієм, ви могли б стати священиком. Або революціонером. Такій проповіді міг би позаздрити і єпископ.

— Вам легко сміятися, — сказав я.

— Адже це не вас терпіти не можуть у цій редакції, а мене. Попри ворожість і недовіру, яка згущувалася навколо мене в результаті моїх творчих зусиль, сумною реальністю був той  факт, що, попри бучну славу популярного автора, моєї платні вистачало лише на дуже скромне прогодування, на купівлю кількох книжок, які я встигав прочитати, та винаймання комірчини в пансіоні, захованому у глибині провулку, неподалік від вулиці Принцеси, де розпоряджалася побожна галісійка, яка вимагала, щоб її називали «донья Кармен». Донья Кармен любила порядок і змінювала постільну білизну лише раз на місяць, тому вимагала від своїх постояльців, щоб вони не піддавалися спокусі онанізму й не лягали в ліжко у брудному одязі. Попереджати їх про небажаність появи жінок у кімнатах не було потреби, бо не знайшлося б жодної жінки на всю Барселону, яка наважилася б увійти до цієї нории навіть під загрозою смерті. Там я навчився розуміти, що майже усе в житті забувається, навіть найбридкіший сморід; і якщо я й мріяв про щось у світі, то насамперед про те, щоб доля не примусила мене померти в такому місці, як те помешкання. У години тяжкого настрою, які становили більшість, я казав собі, що, якщо коли-небудь щось і допоможе мені вибратися звідти раніше, ніж я захворію на сухоти, то тільки література. І якщо в когось свербить на душі від моїх літературних вправ, то нехай би вони пожили там, де я живу, і тоді, либонь, у них би засвербіло не тільки на душі, а й між ногами. По неділях, на ту годину, коли в церкві починалася служба Божа й донья Кармен вирушала на свою щотижневу зустріч  із Всевишнім, пожильці її пансіону мали звичай збиратися в помешканні найстарішого ветерана в нашому товаристві, нещасного чоловіка, якого звали Еліодором. У юності він мріяв стати матадором, але спромігся стати лише коментатором боїв із биками та відповідальним за пісуари, розташовані навколо Монументальної площі.

— Мистецтво кориди померло, — проголошував він. —Сьогодні це справа жадібних скотарів та тореадорів без душі.
Публіка не бачить різниці між коридою, яку влаштовують для розваги тупої юрби, й мистецтвом бою, що його спроможні оцінити лише знавці.
— Мабуть, якби вам надали нагоду, доне Еліодор, то ми побачили б зовсім іншу картину. — У цій країні лише нездари здобувають тріумф.
— Ваша правда.

Після недільної проповіді дона Еліодора починалося свято. Збившись у тісний гурт біля вікна його кімнати, постояльці пансіону могли бачити свою сусідку з будинку навпроти, Марухіту на прізвисько Дзьобик, яким її нагородили за гострий язик та розкішне тіло, що мало форму солодкого перцю, і чути її сопіння та зойки, що долітали сюди крізь слухове вікно. Марухіта заробляла собі на життя, прибираючи в помешканнях та миючи там підлогу, але по неділях та святкових днях вона віддавала своє дозвілля коханцеві-семінаристові, який приїздив інкогніто до міста поїздом із Манреси і з великою охотою та жвавістю віддавався радощам гріховних розваг. З’юрмившись біля вікна, мої сусіди по пансіону жадібно ловили поглядом швидкоплинні зблиски величезних сідниць Марухіти, що підстрибували за її вікном, наче хтось там підкидав дві круглі білі паски, коли раптом задзеленчав дзвоник біля дверей пансіону. З огляду на відсутність охочих піти відчинити двері й у такий спосіб утратити своє місце біля вікна й можливість милуватися видовищем, я стримав у собі бажання негайно приєднатися до гурту й рушив до дверей. Відчинивши їх, я побачив щось незвичайне та неймовірне для цього бридкого закутня. Дон Педро Відаль, у всій своїй ґеніальності та вишуканості, у костюмі з італійського шовку, усміхався мені, стоячи на площадці сходів.

— І сталося світло, — сказав він, заходячи без запрошення. Відаль зупинився й окинув поглядом залу, яка іноді правила за їдальню, а тепер була порожня й брудна, і зітхнув з огидою.
— Ходімо ліпше до мого помешкання, — запропонував я.

Я повів його до своєї кімнати. Радісні крики та підбадьорливі вигуки моїх сусідів по пансіону на адресу Марухіти та на честь її чудових акробатичних номерів пробивалися крізь стіну.— Весело тобі тут живеться, — зауважив Відаль.

— Прошу, заходьте до президентських покоїв, доне Відаль, — запросив його я.

Ми увійшли до моєї кімнати, і я зачинив двері. Окинувши поглядом моє помешкання, він сів у єдине крісло, яке там було, і подивився на мене з досить похмурим виразом. Неважко було уявити собі те враження, яке мало справити на нього моє скромне житло.

— Ну як вам моя оселя?

— Вона просто чудова. Певно, я теж переселюся сюди.Педро Відаль мешкав у домі під назвою вілла «Геліус», монументальній будівлі з модерністськими формами на три поверхи, увінчаній вежею, що притулилася на схилі пагорба, який височів у кварталі Педральбес на перехресті вулиць Абадеса-Ольсет і Панама. Той будинок десять років тому подарував йому батько, сподіваючись, що рано чи пізно він навернеться на розум і заведе собі родину. Та відтоді, як, згідно з планами батька, він мав би це зробити, минуло вже не менш як десять або й п’ятнадцять років. Життя благословило дона Педро багатьма талантами, серед яких був і талант розчаровувати та обурювати батька кожним своїм вчинком та кожним кроком. Скажімо, батькові Відаля не вселяв найменшого оптимізму той факт, що його син приятелював із такими небажаними суб’єктами, як я. Пригадую, як одного разу, коли я прийшов навідати свого наставника, щоб віддати йому якісь папери з редакції, то зіткнувся з патріархом клану Відалів в одній із зал вілли «Геліус». Побачивши мене, батько дона Педро наказав мені, щоб я швиденько приніс склянку з газованою водою та чистий клапоть тканини, щоб змити йому пляму з піджака.

— Певно, ви мене сплутали з кимось, сеньйоре, я вам не слуга… Він подарував мені посмішку, яка мала прояснити для мене стан речей у світі без того, щоб удаватися до слів.

— Це ти щось наплутав, хлопче. Ти слуга, незалежно від того, чи хочеш ти це визнавати, чи ні. Як тебе звуть?
— Давид Мартін, сеньйоре. Патріарх перекотив під язиком моє ім’я.
— Послухайся моєї поради, Давиде Мартін. Забирайся геть із цього дому і повертайся в те місце, до якого ти належиш. Так ти уникнеш багатьох проблем і позбавиш багатьох проблем мене.

Я ніколи не розповідав про ту розмову донові Педро, але тоді відразу ж побіг на кухню, взяв там склянку з газованою водою та клапоть чистої тканини і згаяв чверть години на те, щоб змити пляму з піджака великого сеньйора. Клан Відалів відкидав велику тінь, і попри всю богемну невимушеність та позірну демократичність дона Педро, він присвятив, по суті, все своє життя поширенню зони впливу своєї родини. Вілла «Геліус» була вельми зручно розташована за п’ять хвилин ходу від великого батьківського особняка, який панував над верхньою ділянкою авеню Пірсона з його монументальною плутаниною балюстрад, сходів та мансард, звідки можна було здалеку милуватися всією Барселоною, як ото дитина милується своїми розкиданими іграшками. Щодня експедиція у складі двох служників та кухарки з великого дому — так називали батьківську оселю в середовищі Відалів — вирушала на віллу «Геліус», де вони все мили, начищали, прасували, готували їсти і створювали навколо мого багатого заступника атмосферу зручності та постійного забуття про надокучливі й обтяжливі потреби повсякденного життя. Дон Педро Відаль гасав по місту в розкішному автомобілі марки «іспано-свіса», за кермом якого сидів шофер родини Мануель Саньєр і, певно, жодного разу у своєму житті не проїхався в трамваї. Як істота, що виросла в атмосфері палаців та шляхетного оточення, Відаль був неспроможний відчути чари тієї похмурої вбогості, якими були наділені дешеві й напіврозвалені пансіони тогочасної Барселони.

— Вам би тут було незручно, доне Педро.

— Це місце схоже на підземну буцегарню, — нарешті проголосив він.

— Не розумію, як ти можеш тут мешкати.

— З моєю платнею кращого помешкання не знайдеш.

— Якщо хочеш, я платитиму стільки, скільки тобі бракує для того, щоб винайняти помешкання, яке не смерділо б ані сіркою, ані сечею.

— Про це й мови не може бути. Відаль зітхнув:

— Помер від гордості та нестачі свіжого повітря. Ось епітафія, яку я дарую тобі безкоштовно. Протягом кількох хвилин Відаль мовчки міряв кроками мою кімнату, не розтуляючи рота, знову й знову зупиняючись на мить, щоб ліпше роздивитися маленьку шафу, виглянути у вікно з обличчям, скривленим від огиди, помацати позеленілі шпалери на стінах і легенько постукати вказівним пальцем по голій лампочці, яка звисала зі стелі, так, ніби хотів остаточно переконатися в тому, що все це було найнижчої якості.

— Що вас привело сюди, доне Педро? Надмір чистого повітря у кварталі Педральбес?
— Я приїхав сюди не з дому. Я приїхав із редакції.
— З якою метою?
— Мені було цікаво подивитися, де ти живеш, а крім того,
я привіз тобі дещо.

Він дістав із кишені піджака конверт із білого пергамену й подав його мені. — Цей лист прийшов сьогодні в редакцію на твоє ім’я. Я взяв конверт і став його роздивлятися. Він був запечатаний сургучевою печаткою, на якій можна було розрізнити силует крилатого створіння. Силует янгола. Крім цього, на конверті було лише моє прізвище, написане червоними літерами досконалої каліграфічної форми.
— Хто ж мені його міг надіслати? — запитав я, заінтригований.
Відаль стенув плечима.
— Якийсь шанувальник твого таланту. Або шанувальниця.
Відкрий конверт. Я обережно розпечатав конверт і дістав звідти акуратно згорнутий аркуш, на якому зміг прочитати слова, написані тим самим каліграфічним почерком: «Дорогий друже!Я дозволяю собі написати вам, щоб висловити свій захват і привітати вас із великим успіхом, який здобули «Барселонські таємниці», що друкуються на сторінках газети «Голос індустрії».Як читач і аматор доброї літератури я пережив велику радість, почувши новий голос, позначений талантом, молодістю й обіцянкою великих здобутків. Тому дозвольте мені на знак подяки за ті щасливі години, які подарувало мені читання ваших оповідань, влаштувати для вас невеличкий сюрприз, який, гадаю, буде для вас приємним. Приходьте сьогодні вночі о дванадцятій годині у «Мрію», що у кварталі Раваль. Вас чекатимуть.Зі щирою приязню А. К.»
Відаль, який читав понад моїм плечем, вигнув брови, заінтригований.

— Цікаво, — промурмотів він.
— У якому розумінні цікаво? — запитав я. — І що то зазаклад — «Мрія»?
Відаль дістав сиґарету зі свого платинового портсиґара.
— Донья Кармен не дозволяє курити в пансіоні, — застеріг його я.
— Чому не дозволяє? Боїться, щоб запах диму не забив сморід клоаки?
Відаль запалив сиґарету й затягнувся з подвійним задоволенням, ніби вкусивши заборонений плід.
— Ти знав жінку, Давиде?
— А чом би й ні? Я їх знав безліч.
— Я запитую в біблійному розумінні.
— У церкві?
— Ні, в ліжку.
— А, он ви про що…
— Ну то як?

Мені, звісно, не було чого розповісти, що могло б справити враження на такого чоловіка, як Відаль. Мої підліткові любовні пригоди досі відзначалися великою скромністю й цілковитою відсутністю чогось ориґінального. Ніщо з мого короткого каталогу облапувань, ніжних поглядів, украдених поцілунків у підворіттях, у занурених у темряву залах кінотеатрів не могло претендувати на схвалення маестро, втаємниченого в мистецтво та науку любовних ігор, які відбувалися в альковах Графського Міста1.
— Який це може мати стосунок нехай там до чого? — обурився я. Відаль набув вигляду професора і став читати мені одну зі своїх лекцій: — У мої часи вважалося нормою, щоб підлітки, принаймні такі паничі, як я, виходили на арену цих боїв під керівництвом професіонала. Коли я був у твоєму віці, мій батько, який тоді був, і досі є, завсідником найвитонченіших закладів нашого міста, відвів мене до одного з таких закладів; він називався «Мрія» й був за кілька метрів від моторошного палацу, що його, за наполяганням нашого любого графа Ґвеля, Ґауді збудував неподалік від Рамбли2. Не кажи мені, що ти ніколи про нього не чув.

— Про графа чи про бордель?
— Не висловлюйся так брутально. «Мрія» була не борделем, а благородним закладом для добірної та шляхетної клієнтури. Я, власне, думав, що його закрили багато років тому, але, схоже, я помилявся. На відміну від літератури, наша комерція ніколи не занепадає.
— Розумію. Це ваша вигадка? Ви просто хотіли пожартувати з мене?

Відаль заперечливо похитав головою.
— Отже, це утнув котрийсь із кретинів, яких так багато в нашій редакції?
— Я помічаю певну ворожість у твоїх словах, але сумніваюся, що будь-хто з чоловіків, які трудяться на шляхетному терені преси, може собі дозволити ту плату, яку беруть у такому закладі, як «Мрія», якщо вона залишилася такою, якою я її пам’ятаю. Я пирхнув.
— Мені це байдуже, бо я не збираюся туди йти.
Відаль підняв брови.
— Тільки не починай розказувати мені, що ти не такий безвірник, як я, і хочеш зберегти незаплямлене серце та принести незаплямленим до подружнього ложа те, що в тебе між ногами, що ти маєш чисту душу, яка мріє пережити ту магічну мить, коли справжнє кохання дозволить тобі відкрити екстаз
плоті й душі в благословенному єднанні з Духом Святим і в такий спосіб населити світ створіннями, які матимуть твоє прізвище й очі своєї матері, святої жінки, взірця доброчесності та скромності, чия рука приведе тебе до дверей неба під добро зичливим і схвальним поглядом Малюка Ісуса.
— Я так не казав і так не думаю.
— Я радий це чути, бо, можливо, і повір мені, навіть дуже можливо, що така мить не настане ніколи, що кохання так і не прийде до тебе, що ти не захочеш і не зможеш присвя тити своє життя нікому, а, як і я, доживеш до сорока п’яти років і зрозумієш, що ти вже не молодий, та тобі так ніколи й не довелося ані почути хор купідонів під музику лір, ані лягти на ложе, вистелене білими трояндами і підкочене до самого вівтаря, тож залишається тільки помста, тільки можливість утішатися пружною і гарячою плоттю, яка випаровується набагато швидше, аніж добрі наміри, і яка найбільше схожа на небо, що його ти можеш знайти в цьому гидкому світі, де все зогниває, починаючи від краси й закінчуючи пам’яттю.
Я витримав велику паузу, такий собі еквівалент мовчазних оплесків. Відаль був великим любителем оперного мистецтва й ніколи не шкодував часу, коли йому випадала можливість почути велику арію у виконанні великого співака. Він не пропускав жодної зустрічі з Пуччіні в Ліцеї1, де його родина мала окрему ложу. Він був одним із небагатьох, крім тих бідолах, що тиснулися на гальорці, котрі приходили в театр для того, щоб послухати музику, яку він так любив і яка так пречудово впливала на його лекції на тему божественного та людського, що ними він іноді, як оце сьогодні, обдаровував мій слух.

— Чого мовчиш? — із викликом запитав Відаль.
— Цей останній абзац здався мені знайомим.

Спійманий на гарячому, Відаль зітхнув і не став сперечатися.
— Уривок із мого роману «Убивство біля Ліцею», — визнав він. — Фінальна сцена, в якій Міранда Лафлер кидає всю правду у вічі негідникові маркізу, який розбив їй серце, зрадивши її однієї наповненої пристрастю ночі у весільному номері готелю «Колумб» в обіймах шпигунки російського
царя Світлани Іванової.

— Тож я відразу й упізнав слова. Ви не могли б знайти кращих. Цей твір — ваш шедевр, доне Педро. Відаль усміхнувся мені, радий почути цю похвалу, і став міркувати, чи закурити йому ще одну сиґарету.
— Хай там як, а якась істина в цьому є, — мовив він.

Відаль сів на підвіконня, не забувши спершу підкласти хусточку, щоб не забруднити свої бездоганного крою штани.Я побачив, що його «іспано-свіса» стоїть припаркована внизу, на розі вулиці Принцеси. Водій машини Мануель протирав хромовані деталі клаптем тканини так, ніби йшлося про скульптуру Родена. Мануель завжди здавався мені схожим на мого батька: обидва належали до того покоління, більшості представників якого довелося пережити чимало тяжких днів, і пам’ять про них залишила свій слід на їхніх обличчях.

Я чув від служників, які працювали на віллі «Геліус», що Мануель Саньєр відсидів тривалий час у в’язниці, а коли вийшов звідти на волю, то мусив прожити багато років у злиднях, бо на жодну пристойну роботу його не брали; тож йому доводилося працювати вантажником у порту, тягаючи там важезні ящики та мішки, тобто виконувати роботу, для якої не існує ані віку, ані здоров’я. Ходили чутки, ніби одного разу Мануель, ризикуючи власним життям, урятував життя Відалю — витяг його з-під самих коліс трамвая.

У подяку Педро Відаль, довідавшись про скрутну ситуацію бідолахи, вирішив узяти його на роботу й надати йому можливість оселитися з дружиною та дочкою в маленькому помешканні над ґаражем вілли «Геліус». Він пообіцяв йому, що маленька Крістіна навчатиметься в тих самих учителів, які щодня приходили до його батьківського дому на авеню Пірсона давати уроки нащадкам династії Відалів, і що його дружина-швачка матиме роботу, виконуючи замовлення від їхньої родини. У той час він збирався придбати автомо біль, один із перших, що стали продаватися в Барселоні, і якщо, мовляв, Мануель навчиться водити машину, забувши про ті тарадайки, в які треба запрягати коней, то Відальнайме його на службу шофером, бо в ті часи паничі не бажали доторкатися до машин із двигунами внутрішнього згоряння чи до будь-яких апаратів, що плювалися вихлопними газами. Мануель, звичайно, погодився. Після цього порятунку від безнадійних злиднів, як стверджувала офіційна версія, Мануель Саньєр та його родина сповнилися почуттям сліпої відданості до Відаля, лицаря, що завжди стає на оборону скривджених і знедолених. Я не знав, чи можна було буквально вірити цій історії, чи вона була лише однією з низки леґенд, які виникали навколо образу доброго аристократа, у ролі якого любив показати себе Відаль: бракувало йому хіба що з’явитися перед якоюсь сиротоюпастушкою в осяйному німбі святого.

— Бачу на твоєму обличчі той лукавий вираз, який з’являється, коли ти починаєш снувати якісь порочні думки, —сказав Відаль.

— Що ти там замислив?

— Та нічого. Я думав про те, яка ви добра людина, доне Педро.
— У твоєму віці й у твоєму становищі цинізм не відчинить перед тобою жодних дверей.
— Мабуть, саме в цьому моя проблема.
— Ходи привітайся з Мануелем, він завжди про тебе запитує.

Я підійшов до вікна й, побачивши мене, шофер, який завжди ставився до мене, як до панича, а не хлопця з простолюду, яким я був, здалеку помахав рукою, вітаючи мене. Я махнув рукою йому у відповідь. На місці пасажира сиділа його дочка Крістіна, старша від мене років на два, істотаз дуже білою шкірою і наче намальованими губами, від погляду на яку мені перехопило подих ще тоді, як я побачив її на віллі «Геліус», коли Відаль уперше мене туди запросив.— Не дивися на неї так довго, а то ще їй наврочиш, — промурмотів Відаль у мене за спиною.Я обернувся й побачив на його обличчі той цинічний вираз, який Відаль приберігав для тих випадків, коли йшлося про пориви серця або про інші шляхетні почуття.

— Я не знаю, про що ви говорите.
— Так уже й важко про це здогадатися, — буркнув Відаль. — То що ти все-таки збираєшся робити з тим запрошенням, яке щойно одержав? Я перечитав листа, і мене взяли сумніви.
— Ви відвідуєте ці заклади, доне Педро?
— Я не платив за жінку, відколи мені виповнилося п’ятнадцять років. Власне кажучи, мій батько платив за мене, — відказав Відаль без жодної похвальби в голосі. — Проте, як то кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться…
— Я не знаю, доне Педро…
— Звісно, знаєш.
Відаль плеснув мене по спині, ніби підштовхуючи до дверей.

— Ти маєш ще сім годин до півночі, — сказав він.

— Я раджу тобі поспати трохи й набратися сил.

Я вистромив голову у вікно й побачив, як він прямує до своєї машини. Мануель відчинив дверці, й Відаль недбало опустився на заднє сидіння. Я почув, як двигун «іспано-свіси» виконав свою симфонію гучних вилясків. Раптом дочка водія підвела голову й подивилася в бік мого вікна. Я усміхнувся їй, але відразу збагнув, що вона не пам’ятає, хто я такий. Через мить вона відвела погляд, і велика розкішна тарадайка.
Відаля покотилася, повертаючись у свій світ.

3

У ті дні вулиця Ноу-де-ла-Рамбла створювала ніби коридор ліхтарів і освітлених афіш у темряві кварталу Раваль. Кабаре, танцювальні салони, заклади, в яких лікували від венеричних захворювань, та заклади, яким важко було дати назву, тіснилися вздовж обох тротуарів, залишаючись відчиненими до самого ранку, тоді як чоловіки всіх видів і різновидів, від молодих людей із вищих прошарків суспільства до матросів із кораблів, що пришвартувалися в порту, змішувалися тут в один гурт із найрозмаїтішими персонажами, які жили нічним життям. По обидва боки вулиці відходили вузькі й обгорнуті туманом провулки; у кожному з них був ряд борделів, рівень обслуговування в яких знижувався, чим далі такий заклад стояв від головної вулиці. «Мрія» була на другому поверсі будівлі з мюзик-холом на першому поверсі, де великі афіші повідомляли про виступ танцівниці, вдягненої в простору й прозору тогу, що не приховувала її принад, а в руках вона тримала чорну змію, яка своїм роздвоєним язиком, здавалося, цілувала її в губи.
«Єва Монтенеґро танцює танго смерті, — повідомляла одна з афіш великими фіґурними літерами. — Цариця ночі танцюватиме лише шість вечорів, які не будуть повторені. Ви матимете також нагоду побачити знавця зір Месмера, котрий прочитає ваші думки й відкриє вам ваші найінтимніші таємниці».

Біля входу на перший поверх були вузькі двері, за якими вели вгору довгі сходи між стінами, пофарбованими в червоний колір. Я зійшов сходами нагору й опинився перед
великими дверима з різьбленого дуба з дверним молотком у формі бронзової німфи, чий лобок прикривав скромний листочок конюшини. Я двічі стукнув молотком у двері і став чекати, намагаючись не дивитися на своє віддзеркалення у великому матовому люстрі, що покривало більшу частину стіни. Я вже думав, чи не кинутися мені звідти навтікача, коли
двері відчинилися, і жінка середнього віку з абсолютно білим волоссям, акуратно закрученим у вузол, подивилася на мене зі спокійною усмішкою.

Книжки цього автора
Володар Туману. Книга 1. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Родина тринадцятирічного Макса переїздить до тихого прибережного містечка. Та з першого ж дня хлопець відчуває щось дивне. Ці старовинні будівлі та химерні вулички — наче живі   Читати далі »
162.40line
129.90 грн
До кошика
В’язень Неба. Книга 3. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Даніель Семпере, власник книгарні, — щасливий чоловік і батько. Його приятель Фермін готується до весілля, а на носі ще й Новий рік та Різдво. Чоловіки в доброму гуморі чекають на прийдешні святкування, аж раптом все змінюється   Читати далі »
80.00 грн
До кошика
Електронні книги цього автора
Електронна книга Володар Туману. Книга 1. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Родина тринадцятирічного Макса переїздить до тихого прибережного містечка. Та з першого ж дня хлопець відчуває щось дивне. Ці старовинні будівлі та химерні вулички — наче живі   Читати далі »
80.00 грн
До кошика
Електронна книга Тінь вітру. Книга 1. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Книжка містить цілий світ. Вона може відповісти на багато запитань, а інколи може втрутитися у ваше життя — і змінити його до невпізнання   Читати далі »
66.00 грн
До кошика
Електронна книга В’язень Неба. Книга 3. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Даніель Семпере, власник книгарні, — щасливий чоловік і батько. Його приятель Фермін готується до весілля, а на носі ще й Новий рік та Різдво. Чоловіки в доброму гуморі чекають на прийдешні святкування, аж раптом все змінюється   Читати далі »
47.50 грн
До кошика
Електронна книга Гра янгола. Книга 2. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Молодий письменник Давид Мартін пише розважальні детективи з продовженням, які читає вся Барселона, але мріє створити серйозний роман. Він кохає дівчину, та вона виходить заміж за чоловіка, якому Давид багато чим зобов’язаний   Читати далі »
75.00 грн
До кошика
Електронна книга Лабіринт духів. Книга 4. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Загадки і головоломки, таємниці минулого і страшні злочини режиму Франко, пошук істини в плетиві брехливих відомостей — чи вдасться Алісії знайти вихід із цього темного лабіринту?   Читати далі »
109.50 грн
До кошика