Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Василь Шкляр — «Елементал»

Частина перша
Розділ 1
...— А це правда, що вам заборонено одружуватися? — зі щирою цікавістю запитала вона.
— Авжеж, вісім років.
— Вісім ро-о-о-о-оків?
— Дрібниця, — сказав я. — Почекаєш?
— Звичайно. — Ніколь охоче приставала на будь-яку гру. — Подумаєш, якихось вісім років. Мені не буде ще й тридцяти. А тобі?
— А мені буде… Ідеальний час для одруження.
— Ти чудо, — вона провела пальцями по моїй щоці. Ох, ця сластолюбна рука — млосно-лінива, трошки волога від збудження, але завжди певна себе.
Я знов приклався до склянки із джином, уже не відчуваючи гострого смаку ялівцю.
— А це правда, що ви їсте змій? — спитала вона.
— Брехня, — сказав я. — Ми їмо жіночі серця. Чи принаймні бичачі яйця.
— О! — засміялась вона. — А чим запиваєте?
— Дощем.
— Дощем? — Ніколь так сміялася, як сміються дуже щасливі або дурненькі жінки, що, власне, одне й те саме. Але вона й далі розквітала і пахла, як нічне дерево Молуккських островів, і всі зглядалися на нас; навіть тверезий бармен Сиріл уже вкотре показував мені великого пальця.

Отоді-то все й зіпсував Марек, бо від заздрощів бовкнув таке, що відразу видавало його постійну прописку.
— Де ти підчепив цю рябу кобилу? — спитав він російською і зморщив свою монголоїдну плескату мармизу.

Може, ще все обійшлося б, але, правду кажучи, я недолюблював цього пихатого москаля, до якого навіть не приставало лагідне ім’я Марек. Я вже знав, що він служив у Росії і під час якоїсь сутички порішив там свого взводного. Дійшло до того, казав Марек, що той надзюрив у кухоль і примушував його випити. Якщо так було насправді, то я нічого не маю проти, але все те мені видалося легендою, коли в Конґо цей гевал застрелив старого негра тільки за те, що той десь поцупив камуфльований комбез і перевдягнувся в нього. А в барі мене найдужче взяло за живе те, що Ніколь не розуміла російської, проте відчула, що мова про неї, і любенько всміхнулася Марекові.

— У мене таке враження, що ти й сьогодні лигнув сечі, — стромив я шпильку в його болюче місце. Я промовив це майже з московським акцентом, але до нього не дійшло.
— Що ти сказа-а-ав? Ану повтори!
— Не пий сечі, бо вона б’є тобі в голову.
— Ти, салоїд! — він підскочив до нашого столу і вхопив мою ж таки, ще не допиту пляшку із джином. Мені зовсім не хотілося вирушати услід за доблесним російським взводним, що поліг смертю хоробрих від руки Марека, та бідолашним негром, а тому, зводячись на рівні, я зацідив бугаєві поміж роги з такого розрахунку, аби цього вистачило на кількахвилинну амнезію. Але я таки був на добрячому підпитку, бо трішечки не вгадав — під щиколотками пругко хруснуло перенісся, і Марек завалився навзнак на підлогу. Він таки знепритомнів і навіть не подбав про мій недопитий джин — пузата пляшка випорснула з його руки і вибухнула, як протипіхотна граната, розбризкуючи навсібіч осколки. Мені навіть здалося, що Марек також, як пійло розпливається по підлозі і його доведеться збирати в коряк.

Ніхто нічого не зрозумів. Як і бідна Ніколь. Бо замість того, щоб ще одну нічку відмолювати гріхи в її келії, я отримав двадцять діб прізону…

Розділ 2
…Це я вдруге вирушав у ті краї, причому обидва рази, можна сказати, з однаковою місією «cherchez la femme». Та якщо першого разу я самотужки подався в те пекло наосліп і голіруч, то тепер моя «червоно-хресна» місія мала чітко вироблений план і надійне забезпечення. На перший погляд, завдання було іграшковим. Я навіть не міг допетрати, звідкіля набігали оті сто тисяч, — власне, сама винагорода і видавалася найнебезпечнішою в цьому вояжі, оскільки, вочевидь, припускала неабиякий ризик. Інакше все скидалося б на романтичну прогулянку, та ще й у парі з «дорогоцінною» кралею, котру я мав підібрати в одній глухій місцині і, пильнуючи, щоб з її голови не впала волосина, доправити до Марселя.
— Федерали полюють не лише на чеченських лідерів, а й на всіх їхніх родичів, — ще тоді сказав шеф відділу кризових ситуацій.
— У Басаєва вже немає нікого, — я подивився в його сірі скляні очі, але вони так і лишилися непроникними. — Тепер це самотній вовк.
— Однак не треба забувати, що в заручники потрапляють і представники міжнародних організацій. І не тільки в заручники. Яка ймовірність того, що вас там можуть упізнати?
— Майже ніякої, — сказав я.
— Майже… Цього «майже» не виключає навіть ваша тамтешня смерть?
— Знаєте, що з цього приводу сказав генерал Дудаєв?
— З якого приводу? — не зрозумів він.
— Найцікавіше у цій війні настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.
— Мертві? З того світу? Ці кавказці уміють розмовляти афоризмами. Але за тією пишномовністю не завжди збагнеш, що вони мають на увазі.

Що і кого мав на увазі генерал, знав, мабуть, тільки він один, і з мого боку було б недоречно зараз тлумачити суть його слів, які я вперше почув від Султана Аржа, тобто Султана Чорного із села Гухой. Та саме тоді він розповів моторошну історію про поховання першого грузинського президента Звіада Гамсахурдіа, котрий під час вигнання знайшов собі прихисток у Чечені.

Взагалі-то Султан Арж був зовсім не чорний, він мав русяве волосся і сині очі, які часто бувають у чеченців, і хоч зростом сягав під два метри, скидався на велетенську дитину, наділену, як у легендах, неприродною силою. Єдиним, кого боявся Султан, був Аллах, і лише раз у житті його спиною повзали мурашки.

На початку січня 1994 року надійшла сумна звістка про самогубство Звіада. Для тих, хто хоч трохи знав опального президента, це була приголомшлива несподіванка, адже він тільки-но вирушив із Грозного у Західну Грузію, щоб очолити рух за відновлення конституційного ладу в своїй країні. Світ розгубився у здогадах і підозрах, подейкували про таємниче вбивство і тяжку хворобу Гамсахурдіа, через яку він, мовляв, у відчаї наклав на себе руки, а тим часом вдова президента звернулася до Джохара з проханням про посередництво між родиною Гамсахурдіа та режимом Шеварднадзе у справі з’ясування справжньої долі її чоловіка.

Джохар відразу розпорядився створити урядову комісію, яку очолив Зелімхан Яндарбієв. Окрім міністра закордонних справ Юсефа Шамсуддіна, радника Дудаєва Гелані Ахмедова, до неї увійшло ще кілька дебелих хлопців, серед яких в охороні був і Султан Чорний. Зв’язалися з Тбілісі, де, на превеликий подив, чеченську комісію прийняли без жодних заперечень і на найвищому рівні, хоча й з неприхованою насторогою.

Річ у тім, що тут нічогісінько не знали про обставини загибелі Звіада, а дізнатися дуже кортіло, і вже в аеропорту чеченців зустрічали високі урядовці та керівники спецслужб.

Де? Коли? Як? Ці запитання однаковою мірою хвилювали і генпрокурора, і того ж таки Шеварднадзе, який також прийняв Яндарбієва без жодних зволікань. Але Зелімхан Яндарбієв був не лише державним діячем, а ще й поетом, а тому із завеликою дозою красномовства почав з того, що Звіад Гамсахурдіа — видатний син свого народу і його належить поховати поруч із грузинськими царями.

Шеварднадзе змінився з лиця і, зворухнувши жовнами, різко перебив Яндарбієва:
— Ніякий він не син! Не син і не видатний. На ньому кров і нещастя народу.
Зелімхан завважив, що професійному дипломатові забракло протокольної витримки, і, пригладивши бороду, сказав незворушно:
— Він син не лише Грузії, він син усього Кавказу. А на кому кров і нещастя народу — розсудить історія.
— Вона вже розсудила!
— Досвідченим політикам не личить така нестриманість у ставленні до своїх опонентів.
— Це вам не личить мене повчати. Джохар ніколи б не дозволив собі так розмовляти зі мною.
— Пробачте, — чемно сказав Зелімхан. — Я тільки прагну адекватної оцінки особи небіжчика.
— Ми не для того тут з вами зустрілися. І не будемо робити проблему з цього похорону. Він може бути похований тільки як рядовий громадянин…