Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Василь Шкляр - «Ключ»

Симпатичний чоловік з невеличким шрамом на вилиці‚ віку Ісуса Христа‚ упевнено перетнув залу кав’ярні і підійшов до столика‚ за яким сиділа молодша від нього років на п’ять жінка. Вона вдивлялася у денце чашки‚ наче сама собі ворожила на кавовій гущі‚ і чоловік спитав з геніальною простотою:

— Шампанського вип’ємо?

Вона звела на нього тернові очі — не чорні‚ як співається в пісні‚ а кольору ще недостиглого терну із синіми і зеленими переливами. У неї були зовсім білі губи‚ наведені білою помадою‚ і білі перламутрові тіні аж до тонесеньких брів: так досягається разючий ефект очей.

— Вип’ємо‚ — так само просто сказала вона.

Я взяв шампанське і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.

— Ох‚ як усім цікаво‚ — сказала моя чарівна візаві.

— Головне... — гіркаво-солодкий запах французьких парфумів завжди мене хвилював‚ — bien faire et laisser dire1.

Bien ou rien2 ‚ — сказала вона.

1. Робити добре і не зважати на те‚ що говорять (франц.).

2. Добре або ніяк (франц.).

— О‚ Боже‚ хоч негайно у ліжко.

— Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.

— Бачте...

— Оксана. Можете називати мене Саною.

— Бачте‚ Сано‚ цих навіженців розпізнають‚ коли вже запізно.

— На жаль‚ так‚ — сказала вона. — Але це не про мене.

— Ви добрий психолог?

— Ні‚ поганенький сексопатолог.

У мене шампанське ледь не пішло носом.

— Ви здивовані? — спитала вона.

— Я думав‚ це чоловіча професія.

— Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.

Чесно кажучи‚ я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.

— Тепер мені зрозуміло‚ чому ви так легко погодилися зі мною випити.

— Чому?

— Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.

— Не вгадали. Просто я бачу‚ що у вас є на те серйозна причина. Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?

— Ваша взяла‚ — сказав я. — Причина справді серйозна. Того вечора‚ коли я вперше вас побачив‚ ми сиділи втрьох он за тим столом‚ пам’ятаєте?

Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене. Цівочка диму соталася з-поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.

— Потім десь уже під кінець до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?

— Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros1.

— Я розумію‚ що це не був coup de foudre2 ‚ — сказав я‚ дивлячись їй глибоко в очі. — Але мені приємно‚ якщо це так. І все-таки дуже хотілося б‚ Сано‚ аби ви згадали тих хлопців. Ну‚ може‚ одяг‚ якась дрібничка... жест‚ годинник на руці.

1. У загальних рисах (франц.).

2. Удар грому‚ що в переносному сенсі означає кохання з першого погляду (франц.).

— Ви що — з міліції? Ніколи не повірю‚ — сказала вона.

— Я не знаю‚ який ви сексопатолог‚ але психолог‚ справді‚ непоганий. Я не з міліції‚ Сано.

— Щось сталося?

— Поки що не знаю. Але цілком можливо.

— Ще пам’ятаю того... на Чапаєва схожий. І потім... якщо ті двоє прийшли під кінець‚ то‚ напевно‚ мене вже не було.

— І це можливо. Річ у тім‚ Сано‚ що тут є і ваша вина.

— Моя?

— Так. Коли ви пішли‚ я вже не бачив‚ що діялося навколо. Я просто осліп.

— Не перебільшуйте.

— Це правда.

— Якщо це правда‚ — сказала вона‚ — то я спокутую свій гріх. Що я повинна зробити?

Я зміряв її очима‚ ніби прикидаючи‚ що вона може зробити.

— Не тепер‚ — сказала вона.

— Що не тепер?

— Те‚ про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх‚ треба знати міру своєї вини. Що власне сталося?

— Щез один чоловік‚ — сказав я.

Вона вся стислася і ледве не розхлюпала вино зі свого келиха.

Я знав‚ що Сана теж шукає якогось чоловіка‚ і знав‚ що йдеться тут про різних людей. Її реакція на мої слова була природною.

— Як... щез? — спитала вона.

— Так‚ як це трапляється завжди: був чоловік — і нема.

Що я ще міг сказати? Хіба те‚ що трапилося зовсім не так‚ як завжди‚ навпаки‚ сталося щось дике й химерне‚ що можна було пояснювати лише кволими здогадами та припущеннями. Адже той чоловік‚ який дав мені ключ від квартири‚ не з’явився ні через тиждень‚ ні через місяць. Ось уже лютий минув‚ а від нього ні звістки‚ ні звуку‚ ніякого знаку немає від нього‚ і цю невідомість — кажи не кажи — нікому збоку не осягнути‚ цю ваготу несе на собі тільки той‚ хто кожною клітиною тіла чує порожнечу чужого житла‚ таку німу порожнечу‚ хоч криком кричи: нема! Легше було б‚ аби знав чоловіка‚ тоді ще можна щось міркувати і з кимось радитись‚ а то ж геть безглузде становище: я не знав навіть його імені‚ не спитав тоді‚ бо й незручно було‚ адже виходило так‚ що ми вже знайомі‚ не даватиме ж тобі ключ від своєї оселі перший-ліпший зустрічний‚ та тепер я не міг згадати його бодай en qros як каже моя загадкова візаві.

Ось чому я знов зачастив до «Трьох поросят»‚ маючи надію що-небудь дізнатися про того чоловіка‚ та ще більшою несподіванкою стало для мене те‚ що й Іван Маловічко‚ і Сергій Приходько‚ і Василь Іванович не могли до пуття згадати‚ хто тоді з нами був‚ вони взагалі довго не могли допетрати‚ що я від них хочу‚ шукаючи торішнього снігу. Тобто вони туманно пам’ятали‚ що було товариство чимале (видно‚ коли я пішов‚ вони ще довго сиділи)‚ був‚ здається‚ Петро Чоломбитько‚ художник‚ авжеж‚ ми ще говорили‚ що можна заночувати в майстерні‚ був‚ начебто‚ Степан Маківка‚ отой з філармонії‚ потім підійшов Бен‚ ну ти ж Бена‚ напевно‚ знаєш... Ще б мені Бена не знати. Я познайомився з ним випадково п’ятнадцять років тому‚ коли був ще студентом‚ тоді ми в ресторані «Метро» завелися через якусь фіфочку‚ і я хотів начистити писка цьому здорованеві‚ я тоді так упився‚ що розмовляв мертвою латиною‚ а він‚ цей бугай‚ раптом позадкував переді мною і давай миритися: чого ти‚ мовляв‚ гарячкуєш‚ ну наб’єш мене‚ розквасиш пику‚ а що далі? — чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене‚ адже ресторан уже зачиняється‚ а ми посидимо ще по-людському й станемо друзями. Я так отетерів від його щирості‚ що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин‚ а коли зайшли в його квартиру‚ то мені відібрало й мертву латину‚ і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями‚ бо той‚ кому я так поривався начистити писка‚ виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.

Отож я добре знав і Бена‚ і художника Чоломбитька‚ і баяніста Маківку‚ але вся біда в тім‚ що ніхто не міг пригадати чоловіка‚ який дав мені ключ. По-перше‚ я пізно кинувся його шукати‚ бо гадав‚ що він ось-ось таки з’явиться‚ і той вечір у всіх майже звітрився з пам’яті (адже знаменним він був тільки для мене). А по-друге‚ ми були сам-на-сам‚ коли я взяв отой ключ. Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.

Нічого путнього не могла підказати й Катруся‚ хоч знала усіх завсідників‚ але ж «побійся Бога‚ хіба я стежу‚ хто там до кого підходить?» Та все-таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани («Може‚ ви шукаєте одного й того ж чоловіка?»)‚ і ось ми сидимо‚ п’ємо шампанське‚ і я відчуваю‚ як дедалі тісніше сплітаються наші погляди‚ як хмелію я не від шампанського‚ а від парфумів‚ що всотали у себе і запах її тіла.

Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент‚ що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду. Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави‚ бо вона поворожить мені на гущі‚ — все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється на денце чашечки і каже‚ що наді мною висить фатальний Сатурн‚ що я народився під цією планетою‚ а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони‚ ці люди‚ усіх підозрюють‚ у тому числі й себе. Цим людям треба жити‚ каже вона‚ на природі‚ на вогких берегах озер. А якщо конкретніше‚ то мені випадає циганський варіант‚ тобто випадає дорога‚ і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.

— А я спатиму з нею? — я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом‚ бо згоден бути сатиром і маніяком‚ аби лиш лікувала мене вона.

— Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?

— Бо якщо це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою була ти‚ — переходжу на «ти»‚ адже я пацієнт-навіженець.

Терен в її очах темніє і стає таким‚ як у пісні.

— Звільнися‚ — так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. — Розкажи‚ що тебе непокоїть‚ і тобі стане легше.

І я розповідаю їй усе: і про ключ‚ і про квартиру‚ і про те‚ що ось уже минула зима‚ а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти. Я просто вдивляюся в темряву‚ яка лякає мене‚ але не можу врятуватися втечею.

Вона не втішає мене‚ не каже‚ що моя тривога даремна‚ як це роблять лікарі-психіатри. Вона каже:

— Щось трапилося. Не знаю тільки‚ чи до того‚ як тобі дали ключ‚ чи після‚ але щось трапилося.

— Так. І я постійно чую це «щось». Воно не полишає мене ні на хвилину. — Я роблюся зовсім сентиментальним із Саною‚ хоч розумію‚ що вродливі жінки цього не люблять. Але я стаю патологічно сентиментальним і кажу їй таке‚ у чому не зізнаюся нікому:

— Сано‚ — кажу я. — У мене часто паморочиться в голові. Після однієї бійки я дістав струс мозку‚ й іноді находить таке запаморочення‚ що я ледве стою на ногах.

— Скільки це триває?

— Потім воно минулося. І ось тепер знов... Я не можу вранці схопитися з ліжка.

— Не треба різко схоплюватися з ліжка‚ — каже вона. — Цього не варто робити навіть тоді‚ якщо у тебе все гаразд.

Я глибоко увійшов у роль її навіженого пацієнта: побачив себе із нею у тому ліжку‚ побачив великі тернові очі‚ що розширюються від ляку‚ і відчув судому в її тендітному тілі. Але я її не душив‚ не завдавав найменшого болю‚ а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів‚ і солодка судома передавалася вже мені.

— Ти можеш це вилікувати? — спитав я.

— Тобі треба приймати ноотропіл‚ — вона вдала‚ що не розуміє мене. — А вилікувати... ні. Якщо мова про оте «щось»‚ то позбутися його ти можеш лише самотужки.

— Сано...

— Мені пора йти. Дякую за шампанське — це було найхмільніше вино з усіх‚ які мені доводилося пити.

— Сано...

Вона підвелася. Вона залишала нещасного маніяка на кульмінаційному моменті‚ переходячи межі жорстокості і лікарського етикету.

— Не йди‚ — попросив я.

Вона ступила крок‚ потім пристояла і раптом сказала:

— Ми часто шукаємо не тих і не там. Au revoir1.

1. До побачення (франц.).

І ґраційно пішла до виходу‚ знаючи‚ що я не зводжу очей з її ніг, — можна було збожеволіти‚ як їй пасував високий каблучок.

Останні Санині слова ще довго відлунювали у мені‚ навіть не так слова‚ як сам голос — чистий місячний голос‚ та раптом я скинувся від раптової думки: «А й справді‚ хіба ти певен‚ що той‚ хто дав тобі ключ‚ сидів з тобою за одним столом?»

Мені аж моторошно стало. Я викурив ще сигарету і теж покинув «Трьох поросят».

***

У п’ятницю‚ рано-ранесенько‚ симпатичний молодий чоловік знову підкотив на розкішній «Ладі» до бензостанції на Осокорках‚ але цього разу без окулярів‚ бо ще тільки розвиднялося; він так рано прокинувся‚ що прийшов до осідку партії‚ коли спали партійні боси‚ і насилу розбудив чергову бабу Надю‚ а баба Надя позіхала на весь рот: куди це ви так рано‚ пане Андрію? — а він уже мчав Києвом о тій золотій порі‚ коли тобі жовто підморгують світлофори на вільній дорозі‚ бо всі люди ще під землею‚ у метро ще всі люди‚ а партійні і всякі боси ще сплять‚ давай‚ уперед‚ allons, enfants de la partie!1 — і машина вже летіла високо над землею‚ тобто високо над водою летіла машина‚ адже вона переїжджала міст Патона‚ переїжджала Дніпро‚ улюблену річку зимових рибалок‚ яка вже звільнилася від льоду і тепер вагітніла весняною повінню.

1. Уперед‚ діти Вітчизни!перша фраза «Марсельєзи» (франц.).

Отож молодий чоловік хвацько так підкотив до бензостанції‚ та цього разу він вийшов з машини‚ бо‚ крім усього‚ ще поміняв мастило в моторі‚ після зимової сплячки його попелюшка просила свіжого мастила‚ адже дорога була‚ як кажуть цигани‚ да-ле-е-е-ка — до Черкас і ще далі.

Власне заради своєї головної мети я міг би не заїжджати в Черкаси‚ міг би помчати в те селище міського типу ближчою дорогою — через Обухів‚ Богуслав і далі за картою‚ однак спрацювала давня звичка поєднувати приємне з корисним‚ тобто підтасовувати під приватну поїздку службове відрядження‚ і я дуже швидко знайшов такий привід. Коли дізнався адресу Саватія Ярчука‚ то переглянув свіжі зведення з областей і натрапив на таку штуку‚ яка заінтриґувала б не тільки Сокирка та наших вимогливих читачів‚ але й неписьменного канібала: у Черкасах двоє бродяг з’їли людину. Мій дорогий Сокирко так зрадів‚ що злопали ту людину‚ — не міг прийти до тями від щастя і навіть запропонував службового «Форда»‚ щоб я негайно дув на Черкаси‚ проте я від «Форда» відмовився‚ а конверт і талони на бензин таки взяв у бухгалтерії — для того ж і замислювалася ця пісенька.

Ось чому я поїхав до селища міського типу не ближчою дорогою‚ а з Осокорків узяв на Бориспіль‚ а там біля церкви повернув праворуч на Черкаську трасу — у бік Переяслава‚ Золотоноші‚ від якої вже палицею кинути до великого міста сільського типу‚ де їдять людей і дарують приголомшливі заголовки на першу шпальту найжовтішої столичної газети.

Втім‚ мене дужче за людожерів хвилював Саватій Ярчук‚ і я багато віддав би‚ аби поруч сидів мій дорогий‚ мій незамінний доктор Ватсон у спідниці‚ тобто в манюсіньких‚ як пелюсточка‚ трусиках. Мені легше думається на містичні теми‚ коли поруч сидить такий витончений окультист і знавець кабалістики (чому такі схожі ці слова — кабалістика і канібалізм)‚ як Сана‚ чиї гострі пальчики миттєво всотують астральне світло‚ а душа жадібно вбирає ті дрібні часточки‚ що літають довкола чоловіка‚ який їй подобається‚ ті часточки проникають їй у самісіньке серце‚ де народжують нестримну жагу. Шал. Отож я перепрошую‚ мій дорогий докторе Ватсоне‚ облишмо ці глибокодумні розмови про канібалів і кабалістів‚ киньмо навіть свою гризоту щодо зимових рибалок та суботніх людей‚ забудьмо все бодай на хвилину‚ й ось там‚ де за останнім селом перед Черкасами‚ за Софіївкою‚ почнеться розкішний ліс‚ пропахлий пролісками і терпкою знемогою дерев‚ там я вчиню свій найбільший злочин у житті і зароблю щонайменше п’ятнадцять років ув’язнення‚ бо я вас‚ дорога моя Сано‚ зґвалтую. Спершу я візьму вашу маківку-голівку у свої долоні‚ злижу‚ як пес‚ із вашого обличчя всі сльози і розмазану туш‚ злижу білу помаду із ваших білих вуст‚ зірву з вас до нитки всі шати‚ пропахлі гіркаво-солодкими французькими «Climat»‚.. а потім‚ затиснувши в кулаку‚ як речовий доказ‚ білу пелюстку‚ поїду і здамся в міліцію‚ адже це по дорозі‚ адже ми туди якраз і їдемо‚ мій коханий докторе Ватсоне.

Це просто ваше щастя‚ що ви зараз не сидите зі мною в машині‚ а то б на першій шпальті моєї газети замість людожерів з’явився б не менш приголомшливий заголовок: «Завідувач відділу убивств ґвалтує жінку у причеркаському лісі і сам здається до рук правосуддя». І нижче трохи меншими літерами: «Капітулянським білим прапором йому слугували жіночі...»‚ ну і так далі.

Але ж вас немає‚ дорога моя Сано‚ ви сидите зараз удома і — за скільки: за п’ятдесят‚ сто‚ двісті тисяч? — пильнуєте свою чернечу обітницю («Завідувач відділу убивств у причеркаському лісі ґвалтує черницю-мільйонерку» — Господи‚ який клас!)‚ вас немає‚ моя дорога‚ моя невблаганна‚ моя недоторканна Сано‚ хоча в цивілізованих конституціях записано‚ що тільки приватна власність є священною і недоторканною‚ і я помираю від розпуки‚ що ви — недоторканна — теж стали чиєюсь приватною власністю. Цього я вам не скажу у вічі‚ бо теж дав обітницю — обітницю не ворушити минулого‚ та й немає вас поруч‚ Сано‚ хоча решта все є — є всі передумови для злочину: розкішний причеркаський ліс‚ що дуріє від липких соків і зманює подорожніх у своє гріховне лоно‚ є божевільний шал сатира‚ якого не стримати жодному кримінальному кодексові‚ а ген там‚ за лісом, — знову Дніпро (це я двічі сьогодні мушу його перетнути‚ ось так пролягла ця дорога‚ на якій Дніпро позначив фатальну «двійку»‚ сказав би абат Агріпа) і довжелезний міст через Дніпро‚ який тут уже стає не рікою‚ а морем — морем‚ що по весні поглинає усі таємниці зимових рибалок.

Я переїхав цей міст повільно‚ він довжелезний‚ та дуже вузюсінький‚ бо тримає на собі ще й залізницю‚ і тому вузенький такий та тісний‚ як дорога у Святому Письмі‚ що веде до життя‚ а широка дорога веде до загибелі‚ каже Святе Письмо‚ і це таки правда‚ бо коли я з’їхав із мосту й щосили натиснув на газ‚ то першим‚ хто мене стрів у Черкасах‚ був міліціонер (як же це я забув‚ що при в’їзді до кожного міста стоїть пост ДАІ?)‚ він махнув мені смугастою‚ як окунь‚ паличкою‚ я вдарив по гальмах‚ і бідна попелюшка завищала‚ наче її ґвалтували‚ та все-таки зупинилася далі міліціонера.

Він поплескував паличкою себе по стегні і незворушно чекав‚ поки я підбіжу до нього‚ та я теж був незворушним‚ сидів у машині‚ як справжній європеєць Іван Маловічко‚ і чекав‚ поки той підійде до мене‚ нехай сам підходить‚ адже він живе з наших податків‚ хоч моя бухгалтерія чхати хотіла на ті податки. Ну ось‚ він не витримав першим і рушив до машини‚ кинув руку під козирок: «Інспектор державної автоінспекції лейтенант Халявський... ви порушили... там стоїть знак «40 км»... але я не дав йому доказати і махнув перед носом вишневими палітурками: «Майор Крайній‚ відділ убивств... Я‚ власне‚ до вас. Тобто в обласне управління внутрішніх справ. Як мені краще проїхати?»

Він був дуже кмітливий‚ цей пан Халявський‚ бо все схопив на льоту — момент! — і вже за хвилю‚ перевищуючи швидкість‚ переді мною мчала жовто-синя машина з державним гербом на дверцятах‚ дякувати‚ що хоч сирену не вмикав‚ бо я страшенно не люблю сирен‚ вони мені‚ як і на швидких допомогах та пожежних машинах‚ також віщують біду. Ми переїхали ту частину міста‚ що належала до сільського типу‚ потім опинилися таки в багатоповерховому центрі‚ де й годиться розміщуватися обласним управлінням силових структур. О десятій ранку‚ як кажуть військові люди‚ я вже був на місці‚ і якщо ті двоє ще не поїли один одного‚ то міг приступити до діла‚ як кажуть міліціонери.

Ні‚ я не клюнув на фальшивку‚ інформація виявилася достовірною: двоє бездомних бродяг‚ він та вона‚ проживали десь у покинутому‚ напівзруйнованому будинку на вулиці Ілліна і заманили туди якогось чоловіка (особа не встановлена)‚ потім задушили його панчохою‚ що належала тій таки бездомній жінці‚ а далі варили його і їли.

— Вони в психіатричці?

Я розмовляв‚ звичайно‚ не з генералом‚ не з начальником управління‚ а з дільничним міліціонером‚ який і виявив факт канібалізму. Це він‚ оглядаючи розвалений будинок (помітив легенький димок)‚ натрапив на відрізану людську голову‚ яка‚ за свідченням затриманих‚ «не съедобная».

— Ні‚ чому ж у психіатричці? — здивувався дільничний. — У камерах попереднього ув’язнення. Морока з такими людьми. Усе ясно‚ як день‚ а поки оформиш справу‚ роки минають.

— Чому роки?

— Бо невідомо ж‚ кого вони з’їли... кого вони вбили‚ — поправив себе дільничний. — Та й самі вони — хто?

— Але з вигляду... вони нормальні?

— А які ж? Може‚ щось і є‚ але без іклів‚ без отих всяких... що в кіно показують. Та ви й самі можете на них подивитися‚ вам‚ мабуть‚ дозволять‚ якщо маєте таку охоту.

Ні‚ у мене не було такого бажання. Але якщо Сокирко дізнається‚ що я мав можливість побачити канібалів і цим не скористався‚ то або вижене мене з роботи‚ або‚ в кращому разі‚ знов пошле у Черкаси.

Проте людоїди розчарували мене. Як і більшість убивць‚ вони були зовні спокійні і поводилися так‚ ніби їх затримали за розбиті вітрини. Хоча й були небалакучі.

Трохи ожила жінка‚ коли почула‚ що я не слідчий‚ а з редакції.

— А у вас нет газетки почитать? — спитала вона. — Я очень люблю читать газетки. Про всякое такое.

Ні‚ газетки у мене не було.

— Як ви це зробили? — спитав я.

— Кушать хотелось. Мы не помнили‚ какое на вкус мясо. Нам от голода вишибло мозги.

Потім вона подивилася на мене з абсолютно людською тугою:

— А вы моего уже видели?

— Бачив‚ — сказав я.

— Как он там‚ мой зайчик. Если бы вы еще смогли его увидеть... Скажите‚ что лисичка передает ему привет. Он поймет.

— Добре‚ — сказав я‚ хоч більше не збирався до її «зайчика».

Той‚ між іншим‚ ні словом не обмовився про голод.

— Найшло‚ — зітхав він. — Буває‚ находить. Що тепер казати?

Потім я поїхав на вулицю Паскаля — і тут Франція‚ і тут людина‚ яка все життя займалася теорією чисел‚ а в «Листах до провінціала» проклинала казуїстику. Та мене зараз цікавили висновки медекспертизи стосовно двох людей‚ які з’їли третього.

Неприродно білолиций чоловік‚ вислухавши мене‚ розтяг тонкі губи в усмішці.

— О‚ то ви їх уже бачили? Солодка парочка‚ правда ж?

Я не міг зрозуміти‚ чому він радіє. Мабуть‚ я ненормальний‚ і зараз цей білолиций чоловік поставить точний діагноз‚ підтвердивши підозру Сокирка‚ який теж радів‚ що в Черкасах з’явилися людоїди. Діагноз дуже простий: хронічний сентименталізм із нервовою недостатністю плюс некрофільство‚ нарцисизм і взагалі статева аберація1.

1. Збочення (мед.).

— Мене цікавить одне‚ — сказав я. — Чи є в цих людей патологічні відхилення у психіці? Зрештою‚ це дуже важлива деталь‚ на яку я просто зобов’язаний вказати у публікації.

— Відхилення є у всіх нас‚ — так само посміхався він. — Та якщо ви маєте на увазі яскраво виражену патологію‚ то ні‚ немає. Це нормальні люди.

Куди вже нормальніші‚ подумав я‚ і білолиций‚ розуміючи певний алогізм свого твердження‚ пояснив:

— Вони обоє мислять цілком тверезо і‚ не змовляючись‚ обоє розділяють вину абсолютно порівну. Між цією парочкою існує така прив’язаність‚ така симпатія‚ якої я побажав би усім подружнім парам. Коли ми окремо запитували їх‚ кому‚ власне‚ спала думка убити і з’їсти чоловіка‚ то й він‚ і вона відповіли‚ що це було їхнє спільне рішення‚ ніхто першим такої ідеї не подавав. Коли ми запитали‚ хто ж таки затягував зашморг на шиї жертви‚ обоє відповіли‚ що тягли панчоху разом: він в один кінець‚ а вона в другий. Ви мене розумієте? Дай Боже, такої одностайності...

Я розумів. Можливо‚ не все‚ та цього було цілком достатньо для матеріалу на першу шпальту. Тепер можна із чистим сумлінням зайнятися приватною справою.

Від вулиці Паскаля було дуже зручно виїхати на протилежний кінець міста — протилежний до того‚ де так урочисто зустрів мене лейтенант міліції пан Халявський. Моя дорога пролягала далі‚ якраз через цю околицю‚ на якій також переважав приватний сектор. Перед поворотом на головну трасу я краєчком ока помітив на наріжному будинку напис «Вулиця Ільїна» і подумав‚ що треба було заглянути ще й до того будинку‚ де з’їли людину. Проте не хотілося знов за те зачіпатися‚ я мимоволі додав швидкості.

Після КаПе дорога розгалужувалася на Умань та Дніпропетровськ‚ я подумав‚ що через півтори-дві години подзвоню у двері Саватія Ярчука‚ і тричі сплюнув через ліве плече.

***

Вона зняла із себе той сарафанчик у машині щоб не замочити його зняла зняла зняла із себе той сарафанчик я навіть не бачив коли тільки побачив два брунатних пуп’янки на її білих грудях не можу не хочу більше чекати сказала вона і вийшла під дощ у білій пелюстці та пелюстка була уже мокра але вона і її зняла й кинула на зелену траву не дивлячись куди кинула бо підставила обличчя дощеві дощ злизав із неї усю косметику лице стало білим-білим тільки дві тернини стали чорними як у пісні а я вийшов під зливу зодягненим як пришелепок вона знімала з мене одяг зривала його нетерпляче бо він намок і прилип до тіла мої ґудзики сипалися у траву як розірване намисто і вже струмки дощу стікали моїм тілом а вона губами ловила ті струмки так жадібно їх ловила й пила опускаючись на коліна я нахилився й припав лицем до її лопаток до того місця де мали бути янгольські крила де вони прорізувалися і від того з’являвся солодкий свербіж я теж відчував його губами і всім єством він наростав наростав і розтікався усеньким тілом він як шовкова дощова вода біг рівчачком її спини і я доганяв доганяв його губами мої губи вже стали човном якого затопив білий дощ і щоб не згинути в білій повені я взяв її трохи нижче сідниць підняв і безжально притис тим місцем де росли крила до шкарубкого стовбура дерева і тоді вдарила блискавка і вдарив грім та я почув її крик так у моєму дитинстві кричали птахи яким я і досі не знаю назви ніколи не бачив їх а чув тільки крик протяжний спершу дуже гучний а потім він завмирає і мені здавалося що ті птахи падають із високості згорнувши крила та від страху вмирають ще раніше ніж падають на землю бо їхні голоси затихають іще в повітрі а-а-а-ах і якоїсь миті мені здалося що вона теж помирає я відчув у дощових краплях солоний присмак сліз чи може й крові мені навіть подумалося що її вдарила блискавка бо вона спершу знов опустилася на коліна і дивилася на мене білими невидющими очима а потім упала на землю розпростерлася горілиць і здригалася від судоми здригалася все рідше і рідше поки й зовсім завмерла із заплющеними очима я схилився над нею припав губами до її холодного рота вдихаючи у неї життя і чув язиком які холодні у неї зуби вони були гладенькі й холодні як лід я випив із неї все тепло я випив із неї шалену гарячу кров як упир із моїх брів крапав на неї дощ хоч гроза раптово ущухла вона покотилася собі далі з полегшеним черевом затихли грім і блискавка на небі вже спалахнув сластолюбний Ра та з дерев і з моїх брів ще падали краплі на її біле-біле обличчя білі губи біле тіло навіть нігті у неї гладенькі як крильця хрущів були білими бо вона знемогла пропала загинула вмерла я вже не міг відігріти її своїми губами відчув що й вони холодні як крига даремно блукають пагорбами її грудей і тоді я мов некрофіл узяв те безживне холодне тіло на руки і поніс до машини обережно поклав його на заднє сидіння і прибитий на цвіту ще в колисці ледве отак не поїхав далі та потім усе-таки спохопився відчинив багажник перевдягнувся в сухе і довго думав чим би її прикрити мені незручно було порпатися в Саниній сумці то я дістав зі своєї синю теніску в білий горошок такий колір любила моя покійна бабуся і прикрив нею Сану від грудей до того місця де була біла пелюстка а потім позбирав на траві розкиданий мокрий одяг і склав у багажник і поїхав собі далі минаючи окружною дорогою Богуслав а там де кінчалася окружна все одно стояло КаПе тільки не було біля нього Інспектора Патрульовича Калимника бо це вже була зовсім другорядна дорога якою нечасто їздять упирі некрофіли і навіть звичайні ґвалтівники то я спокійненько поїхав собі на Ісайки Медвин і далі а біля Калинового Куща досвідчені водії знають що це не село й не містечко Калиновий Кущ це знамените джерело у долині між Медвином і Лисянкою так от коли я скотився згори у долину моє серце солодко тьохнуло бо прокинулася з летаргійного сну моя спляча красуня підвелася а сорочина в горошок ковзнула вниз лише дві великі брунатні горошини лишилися на білому тілі вони теж були трошки сонні трошки прив’ялі ті горошини і моя спляча красуня спитала де я Господи яка вона була гарна а я сказав біля Калинового Куща хіба ти не бачиш ходімо нап’ємося ти ще не пила такої води зроду і поки я звернув праворуч щоб під’їхати аж до кринички Сана вже зодягла мою сорочину в горошок і я дуже тішився тим що вона теж не без комплексів адже це був чистої води трансвестизм1 та коли вона вийшла з машини я побачив що сорочина була для неї якраз симпатичною сукенкою не коротшою за отой куценький сарафанчик від якого я дурів а в криничці була така прозора вода що видно-дно-дно-дно-дно та не було кухлика хтось його забрав того кухлика бо коли я сюдою повертався до Києва від мотелю «Млин» він тут був тепер не було але низько перехилившись через цямрину можна було дотягтися губами до води і ми по черзі перехилялися набирали у рот води й пили один з одного ми самі собі правили за кухлики наші роти були чудовими кухликами а коли Сана низько нагиналася у криничку то моя сорочина на ній високо підсмикувалася я не витримав і знов узяв її на руки а-а-а-ах і поніс у густий калиновий гай бо то не тільки назва була Калиновий Кущ там справді ростуть розкішні кущі калини які саме на початку червня дуріють своїм біло-жовтим як молозиво цвітом і ось тут панове судді…

Книжки цього автора
Характерник. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
У другій половині ХVІІ століття в Запорозькій Січі сталася неймовірна подія, яку зафіксовано в архівах тодішньої Московії і яку не оминув увагою жоден доскіпливий хроніст козаччини   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Чорний ворон. Залишенець. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Їх називали бандитами, розбійниками, головорізами й навіть у прокльонах-анафемах забороняли згадувати їхні імена. Щоб убити у пам’яті упокореної маси ту ідею, за яку повстанці жертвували свої молоді життя   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Самотній вовк. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Найдинамічніший роман автора, написаний на основі реальних подій. Українець, вояк Французького іноземного легіону, отримує надважливе завдання – вивезти з окупованої Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Кров кажана. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Таємнича містика, відверта еротика, божевільна кримінальна історія… Анастасія ніколи не була вірна своєму чоловіку, а невдовзі після його загадкової смерті отримала приголомшливу звістку   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Маруся. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Вона народилася для щастя. Але постала до боротьби за волю! Коли Червона армія почала палити села, коли три її брати загинули, тендітна Маруся взяла до рук зброю і стала отаманом козацького загону   Читати далі »
162.40line
129.90 грн
До кошика
Чорне Сонце. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Російсько-українська війна — очима бійця полку «Азов». Глибока, сповнена смутку, болю й надії оповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Ключ. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Журналіст Андрій Крайній — справжній ерудит, вільно володіє живими й мертвими мовами, але з матеріальними цінностями якось не склалося: доживши до віку Христа, не має даху над головою   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Комплект з 9 книг Василія Шкляра за суперціною. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Таємнича містика, відверта еротика, божевільна кримінальна історія… Анастасія ніколи не була вірна своєму чоловіку, а невдовзі після його загадкової смерті отримала приголомшливу звістку   Читати далі »
1339.10line
1046.90 грн
До кошика
Тінь сови. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Історія кохання двох людей, Катерини та Степана. Кохання, яке бореться, долає труднощі, допомагає вистояти і врешті-решт перетворюється на легенду, що дає надію тим, до кого воно ще не прийшло.   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Треба спитати у Бога. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Ця збірка містить новели та оповідання Василя Шкляра, написані переважно у 1970-х роках. Цікаві колоритні характери, захопливі події та спостереження за людськими вчинками занурюють нас у самобутній світ раннього Шкляра   Читати далі »
156.10line
124.90 грн
До кошика
Троща. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
«Троща» — роман про УПА, про перемогу людини над обставинами і над собою. Сам автор каже, що книга написана для того, аби показати світові, що українці не змирилися з режимом   Читати далі »
189.90line
159.90 грн
До кошика
Електронні книги цього автора
Електронна книга Характерник. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
У другій половині ХVІІ століття в Запорозькій Січі сталася неймовірна подія, яку зафіксовано в архівах тодішньої Московії і яку не оминув увагою жоден доскіпливий хроніст козаччини   Читати далі »
75.00 грн
До кошика
Електронна книга Самотній вовк. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Найдинамічніший роман автора, написаний на основі реальних подій. Українець, вояк Французького іноземного легіону, отримує надважливе завдання – вивезти з окупованої Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби   Читати далі »
60.00 грн
До кошика
Електронна книга Кров кажана. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Таємнича містика, відверта еротика, божевільна кримінальна історія… Анастасія ніколи не була вірна своєму чоловіку, а невдовзі після його загадкової смерті отримала приголомшливу звістку   Читати далі »
60.00 грн
До кошика
Електронна книга Ключ. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Журналіст Андрій Крайній — справжній ерудит, вільно володіє живими й мертвими мовами, але з матеріальними цінностями якось не склалося: доживши до віку Христа, не має даху над головою   Читати далі »
60.00 грн
До кошика
Електронна книга Тінь сови. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Історія кохання двох людей, Катерини та Степана. Кохання, яке бореться, долає труднощі, допомагає вистояти і врешті-решт перетворюється на легенду, що дає надію тим, до кого воно ще не прийшло.   Читати далі »
60.00 грн
До кошика
Електронна книга Треба спитати у Бога. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Ця збірка містить новели та оповідання Василя Шкляра, написані переважно у 1970-х роках. Цікаві колоритні характери, захопливі події та спостереження за людськими вчинками занурюють нас у самобутній світ раннього Шкляра   Читати далі »
70.00 грн
До кошика
Електронна книга Троща. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
«Троща» — роман про УПА, про перемогу людини над обставинами і над собою. Сам автор каже, що книга написана для того, аби показати світові, що українці не змирилися з режимом   Читати далі »
60.00 грн
До кошика
Електронна книга Чорне Сонце. Детальна інформація, ціни, характеристики, опис
Російсько-українська війна — очима бійця полку «Азов». Глибока, сповнена смутку, болю й надії оповідь хлопця, якого честь і сумління змусили взяти до рук зброю   Читати далі »
60.00 грн
До кошика