Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Світлана Талан — «Помилка»

Частина перша
Розділ 1
1990 рік

— Донечко, може, годі спати? — Вероніка крізь сон почула лагідний голос матері. — Уже сонце скоро сяде, а ти все не прокидаєшся.

— Матусю, але ж я вранці додому прийшла. — Дівчина відірвалася від приємних спогадів про випускний шкільний вечір, але не мала сил розплющити очі.

— Не можна спати на заході сонця, — сказала мати, кинувши на дочку погляд, сповнений любові й ніжності, — голова болітиме.

— Ой, мамо! — незлостиво дорікнула Вероніка. — Ти все зі своїми забобонами! Краще б привітала свою улюблену єдину доньку з успішним закінченням школи.

— А я й хотіла, але тебе не добудишся.

— Справді?! — Вероніка жваво підвелася, сіла на ліжку, обхопила коліна руками. — Я готова!

— Тримай. — Жінка простягнула на долоні сережки.

— Срібні?! Справжнє срібло? — Вероніка підстрибнула на ліжку від радості. — Мамо, оце так! Яка краса!

Дівчина відкинула вбік ковдру, підбігла до дзеркала на шафі. Швидким умілим рухом вдягла сережки, покрутила головою в різні боки. На її свіжому обличчі заграла, засвітилася задоволена усмішка.

— Краса! Спасибі! — сказала вона, підбігла, чмокнула матір у щоку. — А де ти взяла гроші?

— Це сережки твоєї покійної бабусі.

— А… Чому ти їх не носила?

— Носила, поки тебе не було. — Жінка всміхнулася. — А як ти народилася, зняла й заховала, вирішила: як підростеш, тобі подарую. А потім загинув твій тато, важко одній мені було тебе підіймати, побоялася, що десь загублю сережки, а зараз…

— Що зараз? — Дівчина ще раз підбігла до дзеркала, заглянула в нього, крутнулася на п’ятах, і її золотисте пишне світле волосся сколихнулося хвилею й опустилося на худенькі, по-дитячому гострі плечі.

— А тепер ти поїдеш вчитися в місто…

— Щоб стати лікарем! — додала Вероніка.

— Не змогла я тобі купити золоті сережки, ти вже пробач мені, доню. — В очах жінки заблищали сльози, і вона винувато посміхнулася.

— Ну що ти, мамо! — Дівчина обняла матір за плечі, притулилася щокою до її обличчя. — Ти в мене найкраща! Найлюбіша! І ці сережки теж найгарніші! Можна я їх Кірі покажу?

— Іди вже, балакухо! Може, твоя подружка ще спить?

— Розбуджу!

Не встигла Ксенія Петрівна оком змигнути, як дочки і слід прохолов. Жінка зітхнула. Як же швидко й невблаганно спливає час! Здавалося, тільки вчора вони з чоловіком милувалися маленьким золотоволосим янголятком у дитячому ліжечку — а вже донька закінчила десять класів. Ксенія Петрівна звела погляд на стіну, де в рамці під склом висів збільшений чорно-білий портрет чоловіка.

Як же вона любила свого Льову! Здавалося, щасливішого за неї не було нікого на світі! Ксенія Петрівна досі не могла зрозуміти, чому молодий агроном Льова не помітив жодну гарну дівчину в їхньому селі, а почав упадати за нею, аж ніяк не красунею, до того ж із бідної сім’ї. Вона закохалася в молодого фахівця відразу, як тільки побачила його на колгоспному дворі, але гордість не дозволила їй виказати це. Лев півроку бродив привидом під вікнами Ксенії, поки та не вийшла до нього на перше побачення. Вони одружилися, зігравши весілля коштом колгоспу, а за рік народилася Вероніка.

Ксенія Петрівна, не відриваючи погляду від портрета на стіні, поринула в спогади. Вони були шалено щасливі, так, що Ксенія іноді боялася дихати, щоб не злякати своє щастя — видно, відчувала душа, що воно буде недовгим. Тоді здавалося, що їхньої радості й любові вистачить не те що до кінця життя, а й ще на одне життя, але біда входить у дім не питаючи.

Три роки було Вероніці, коли Лев загинув. Це була дурна, безглузда смерть. У той день була сильна ожеледиця. Лев гальмонув молоковоз, який виїжджав із колгоспного двору, щоб доїхати до міста. Він побіг назустріч автомобілю, який гальмував, але через крижану кірку на дорозі ніяк не міг зупинитися. Лев добіг до машини, але раптом послизнувся і впав прямо під колеса. Він помер у лікарні, не приходячи до тями, і Ксенія не змогла з ним попрощатися…

Жінка важко зітхнула, витерла долонею сльозу, яка тоненьким струмком потекла по щоці. Як же Вероніка схожа на свого батька! Така сама висока, струнка, худенька, волосся світле, очі такі ж сині, саме сині, а не блакитні, навіть на підборідді маленька ямочка, як у Лева. І характером донька пішла в батька. Здавалося б, уперта, наполеглива, бідова, за словом у кишеню не полізе, а насправді дуже вразлива, ніжна й ласкава. Хороша виросла дівчинка. А як могло бути інакше? Адже Ксенія Петрівна вклала в неї всю ту нерозтрачену любов, яка жила в ній і після загибелі чоловіка. Тепер дочка збирається їхати в місто за чотириста кілометрів від дому вступати до медичного інституту. І радісно на душі, що донька не залишиться в колгоспі, що гарну професію вибрала, і сумно, що так далеко їде. Вона ж така ще дитина… Як вона там сама буде жити, якщо за своє життя зо три рази була в місті, і то в райцентрі? А як вона, Ксенія, житиме сама, без доньки?..

Кіра, звісно, не змогла не приміряти сережки Вероніки. У неї було дві пари золотих, які їй подарували батьки на шістнадцятиріччя й закінчення школи, але ці срібні у вигляді незабудок, з яскравими синіми камінчиками були справді дуже гарні.

— До твоїх очей за кольором підходять, — зазначила Кіра й відразу запропонувала: — Треба сьогодні ж іти в клуб, щоб усі побачили твої сережки!

— Скажеш таке! — хмикнула Вероніка. — Можна подумати, що всім тільки й діла, як на мої сережки витріщатися!

— Точно! — Кіра округлила очі, і тонкі дуги її чорних брів розгорнулися на лобі крилами птахи. — Мало не забула розповісти головну новину.

— І що ж я проспала?

— Останні новини нашого села! — засміялася Кіра.

— Не тягни, розповідай уже.

— Наш дитячий садок…

— Колишній, — поправила Кіру подруга.

— Наш колишній дитячий садок викупив один дядечко.

— Теж мені новина! Цікавіше нічого немає?

— Ну, Вероніко! — Кіра грайливо насупила брови. — Ти ж мені слова не даси сказати! Найцікавіше попереду! Так от, сьогодні приїхав новий власник будівлі, а приїхав він не на коні, не на мотоциклі, а на білому «мерседесі»! Але й це ще не все! Господар — красень! Малиновий піджак, туфельки начищені до блиску, музон у машині репетує — за дві вулиці чути, а на шиї золота цепура завтовшки з мою руку й ось такий золотий хрест!

— Крутий якийсь?

— Ще й який крутий! З ним два братки бритоголові в спортивних костюмах і білих кросівках були в машині, напевно, охорона.

— І що цей дядько забув у нашому селі? Садок відкриє? Вихователем працювати буде? Дітям носи витиратиме? — розсміялася Вероніка.

— Відстала ти людина, подруго. — Кіра поважно стисла і так вузькі губи. — У нього тут буде кооператив із пошиття джинсів. Але й це не найголовніше!

— Що ж іще?

— А те, що він неодружений. Прикинь, можливо, комусь із наших дівчат дістанеться такий багатий чоловік. А ми з тобою скоро поїдемо, отже, нам не судилося їздити на цьому білому «мерсі». — Кіра розвела руки в сторони й скорчила таку смішну пику, що Вероніка не витримала й розреготалася.

— Це точно! Нам треба вчитися, а не про того дядька думати, — сказала вона. — До речі, скільки йому років?

— Під тридцять.

— О-о-о! Для нас він майже дідусь!

— То ми підемо на танці чи ні?

— Ходімо, — Вероніка кивнула. — І знову за мною хвостом ходитиме цей Данило.

— Ну чим він тобі так не подобається? Він у тебе закоханий із п’ятого класу, з того дня, як вас наша класна посадила за одну парту.

— По-перше, зануда, зубрила. — Вероніка почала загинати пальці на руках. — По-друге, прилипала, по-третє, ти ж подивися на нього: він схожий на п’ятикласника!

— І це при його майже двометровому зрості?! — Кіра пирснула.

— До чого тут зріст?! У нього шия, як у пташеняти, довга і худа. А плечі? Хіба він схожий на чоловіка? Дитина та й годі!

— Тобі не догодиш, — сказала Кіра, — той старий, той ще жовторотий…

Дівчата, які зібралися в сільському клубі, сподівалися, що новий господар колишнього дитячого садка з’явиться на танцях, але той не прийшов. А навколо тільки й мови було, що про красеня на білому «мерседесі».

— З глузду з’їхали наші дівки, — буркотів Данило. — Можна подумати, що щастя заховане в золотому ланцюжку на шиї того багача.

— Заздриш, Дене, заздриш, — кинула Вероніка.

— Зовсім ні, — сказав Данило й вийшов покурити.

Поки його не було, подруги домовилися наступного дня піти скупатися на річку та пройти повз будівлю дитсадка, де зупинився новий господар. Як могли вони не побачити того, про кого гуде все село?

— Дивись, якщо Дену розпатякаєш про наші плани — уб’ю! — пригрозила Вероніка.

— Та що я, зовсім дурна? — знизала плечима Кіра...