Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки з -20%. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Тесс Ґеррітсен — «Асистент»

1

Уже почали роїтися мухи. Дрібні шматочки плоті, які спеклися, пролежавши чотири години на гарячому асфальті на півдні Бостона, виділяли щось на кшталт хімічного оголошення «Обід готовий!». Повітря аж гуло від мух. Останки тулуба прикрили, але пожирачі мертвої плоті мали чим побенкетувати. Вулиця в радіусі тридцяти футів була всіяна шматками сірої субстанції та якимись частками, що їх годі було ідентифікувати. Фрагмент черепа долетів аж до підвіконня другого поверху й упав у ящик із квітами. Клапті мертвої плоті приліпилися до припаркованих автомобілів.

Детектив Джейн Ріццолі ніколи не скаржилася на шлунок, але навіть їй довелося зупинитись, заплющивши очі й стиснувши кулаки, картаючи себе за цей момент слабкості. «Тільки не знепритомній. Тільки не знепритомній». Вона була єдина жінка-детектив у відділі вбивств департаменту поліції Бостона і знала, що на неї завжди спрямоване безжальне світло прожекторів. Усі помічали кожну її помилку й перемогу. Її напарник Баррі Фрост уже привселюдно осоромився, повернувши свій сніданок, і тепер сидів в автомобілі під кондиціонером, склавшись навпіл і чекаючи, доки нутрощі заспокояться. Собі Ріццолі не могла дозволити слабкості. З усіх присутніх правоохоронців саме вона була найпомітніша. По той бік стрічки, яка огороджувала місце трагедії, стояли люди. Вони уважно дивилися на неї, ловлячи кожну деталь її зовнішності, кожен рух. Ріццолі знала, що з вигляду ніхто їй не дасть тридцяти чотирьох років, тому свідомо намагалася триматися владно. Свій невеликий зріст вона компенсувала прямим поглядом і широко розправленими плечима. Кожне місце злочину вона вміла підкорити собі, нехай навіть грубою силою. Однак від цієї спеки її рішучість і витримка танули. Сьогодні вона, як завжди, вдягнула піджак і штани. А тепер піджак довелося зняти, блузка зім’ялася. Від вологого повітря акуратно зачесане волосся розсипалося неслухняними кучерями. Зусібіч на неї напосідали запахи, мухи і палючі промені сонця. Вона просто не могла зосередитися. А всі ці очі дивилися на неї. 

Її увагу привернула голосна розмова. Чоловік у сорочці й краватці лаявся й намагався прорватися повз патрульного.

— Слухайте, мені на ділову зустріч треба! Я і так уже на цілу годину спізнююся, а ви почепили цю стрічку навколо мого авто і кажете, що поїхати ним я не зможу! Чорт забирай, це моє авто!

— Сер, ми на місці злочину.

— Це був нещасний випадок!

— Ми цього ще не встановили.

— А вам цілий день потрібен, щоб це второпати? Нас би послухали! Усі навколо чули, що сталося!

Ріццолі підійшла до чоловіка. Його обличчя вилискувало від поту. Зараз, об одинадцятій тридцять, сонце стояло майже в зеніті й свердлило землю, як погляд недоброго ока.

— Сер, що саме ви чули? — запитала вона.

— Те саме, що й усі інші, — фиркнув він.

— Гучний удар?

— Ну, так. Десь о сьомій тридцять. Я саме з ванної виходив. Дивлюся у вікно — а він тут, на тротуарі. Це небезпечний поворот, ви ж бачите. Усякі придурки, які ледве вміють за кермом сидіти, вилітають з-за рогу, як кажани з печери. Мабуть, його збила вантажівка.

— Ви бачили вантажівку?

— Ні.

— Чули, як вона проїхала?

— Ні.

— І легкової машини ви не бачили?

— Легкова машина чи вантажівка, яка різниця? — Він знизав плечима. — Усе одно його збили і втекли.

Одна й та сама історія вже разів шість траплялася в цій частині міста: десь між сьомою тридцять і дев’ятою тридцять уранці на вулиці лунав гучний удар. Люди не бачили, що сталося, лише чули звук падіння і знаходили тіло. Ріццолі вже припустила, що хтось міг викинутися з вікна, — і відкинула цю гіпотезу. Будинки тут були двоповерхові. Падіння із цієї висоти не могло б так понівечити тіло. Розірвати його на шматки могло вибухом, але жодної його ознаки Ріццолі не бачила.

— То я можу забрати свою машину? — запитав чоловік. — У мене зелений «форд».

— Отой, зі шматками мозку на багажнику?

— Ага.

— А ви як думаєте? — огризнулася вона й відійшла, щоб поговорити з медекспертом.

Він сидів навпочіпки посеред дороги, вивчаючи плями на асфальті.

— Мудакуваті тут люди, — сказала Ріццолі. — На загиблого всім начхати. І ніхто його не знає.

Ешфорд Тірні і далі дивився на асфальт. Між нечисленних жмутків сивого волосся виднілася лискуча від поту шкіра скальпа. Ешфорд Тірні сьогодні здавався Ріццолі старішим і втомленішим, ніж будь-коли. Намагаючись підвестися, він простягнув руку, жестом благаючи про допомогу. Взявши його за руку, вона відчула, як важко його натомленим кісткам і артритним суглобам. Цей старий джентльмен-південець із Джорджиї так і не звик до бостонської безцеремонної прямолінійності Ріццолі, а вона, у свою чергу, так і не звикла до

його педантичності. Лише рештки людських тіл на столі для аутопсії об’єднували доктора Тірні з Ріццолі. Але зараз, допомагаючи йому звестися на ноги, вона засмутилася, відчуваючи, як він підупав на здоров’ї. Їй пригадався власний дідусь. Він з усіх онуків любив її найбільше. Можливо, бачив у ній, такій гордій і впертій, себе. Вона допомагала йому підвестися з глибокого крісла, і його скалічена інсультом рука чіплялася за неї, мов пазуриста лапа. Навіть таких жорстких людей, як Альдо Ріццолі, роки перемелювали й нівечили їхні кістки й кінцівки. Вона бачила, як безжально обійшовся час із доктором Тірні, який за цієї спеки ледве тримався на ногах. Вийнявши хусточку, він промокнув чоло.

— Феноменальна справа — якраз на завершення моєї кар’єри, — сказав він. — То як, детективе, прийдете на прощальну вечірку?

— Е-е-е… На яку вечірку?

— Ту, яку ви готуєте для мене як такий собі сюрприз.

— Так, прийду, — зізналася Ріццолі.

— Ха! Від вас завжди можна дістати чітку відповідь. Наступного тижня?

— Ні, за два тижні. І я нічого вам не казала, гаразд?

— Насправді я радий, що ви сказали. — Він подивився собі під ноги. — Я не надто люблю сюрпризи.

— То що тут у нас, доку? Його збили і втекли?

— Здається, отут він упав на асфальт.

Ріццолі подивилися на велику пляму крові. Потім на вкрите простирадлом тіло, яке лежало за добру дюжину метрів далі, на тротуарі.

— Кажете, він упав тут, а потім перелетів аж туди? — перепитала Ріццолі.

— Схоже на те.

— Здається, то була дуже велика вантажівка…

— Ідеться не про вантажівку, — загадково промовив доктор Тірні.

Він пішов вулицею, уважно дивлячись під ноги.

Ріццолі рушила за ним, відганяючи зграї мух. Тірні зупинився футів за тридцять і показав на шмат якоїсь сіруватої субстанції на узбіччі.

— Мозок, — пояснив він.

— То його не вантажівкою переїхало?

— Ні. І не легковим автомобілем.

— Але в цього чувака сліди від шин на сорочці. Тірні підвів голову, уважно роздивляючись вулицю, тротуари, будівлі.

— Ви нічого цікавого не помітили на місці злочину, детективе?

— Крім трупа, якому геть мозок вибило?

— Погляньте на місце, де він упав, — Тірні махнув рукою на ділянку, над якою нещодавно сидів навпочіпки. — Бачите, як розлетілися фрагменти тіла?

— Так. У всіх напрямках. А ця точка — центр кола.

— Саме так.

— На вулиці жвавий рух, — сказала Ріццолі. — Машини вилітають з-за рогу на повній швидкості. Крім того, на сорочці в жертви сліди від шин.

— Погляньмо на ці сліди ще раз.

Коли вони знову підійшли до тіла, до них приєднався Баррі Фрост, блідий і трохи зніяковілий.

— Господи, Боже мій, — простогнав він.

— Ви як? — запитала Ріццолі.

— Може, у мене гастроентерит чи щось таке?

— Чи щось таке, — відповіла вона.

Їй завжди подобався Фрост, веселий і життєлюбний, тож дуже сумно було бачити його приниження. Вона поплескала його по плечу й підбадьорила материнською усмішкою. Фроста хотілося опікати — навіть таким жінкам, як Ріццолі, дуже далеким від материнських інстинктів.

— Наступного разу візьму вам паперовий пакет, — сказала вона.

— Знаєте, я справді думаю, що в мене якийсь розлад шлунка… — пробурмотів він, плентаючись позаду.

Вони підійшли до тіла. Доктор Тірні щось пробурчав, опускаючись навпочіпки — його кінцівки відчайдушно опиралися цьому насиллю. Він підняв одноразове простирадло. Фрост пополотнів і на крок відступив. Ріццолі примусила себе стояти на місці.

Тулуб розірвало на дві частині приблизно по лінії пупка. Верхня, вдягнена в бежеву бавовняну сорочку, простягнулася із заходу на схід. Нижня, у блакитних джинсах, лежала перпендикулярно до неї. Ці дві половини з’єднувалися лише кількома смужками шкіри і м’язів. Внутрішні органи вивалилися й лежали навколо безформним місивом. Череп ззаду було розбито, і мозок вилився.

— Молодий чоловік, вага тіла нормальна. Можливо, латиноамериканського або середземноморського походження, — сказав Тірні. — Грудний відділ хребта, ребра, ключиця і кістки черепа свідчать про явні ознаки переломів…