Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Галина Вдовиченко — «Інші пів`яблука»

Розділ 1
Галя. Землетрус у Рукомиші

…і ніколи не вимовляти цих слів: «Я не маю часу». Бо з кожним разом, з кожним повтором час шагреневою шкірою слухняно тане, маліє, всихається. Табу на цей безглуздий вислів! Він ковтає хвилини з годинами, наче потворна, ненажерлива рибина; чотири слова — і прощавайте, плани, мрії, надії і наміри! Перевірено безліч разів: усе піде не так, як хотілося.

Ось у чому секрет. Занадто часто вона вдається до цієї буденної фрази, наче сумирно й безнадійно виправдовується перед собою. І саме тому відтак не встигає, саме від того застрягає в хащах необов’язкових дрібниць. У цих словах — розгадка браку часу, вони в усьому винні.

Янемаючасу — янемаючасу — янемаючасу…

Звучить як мантра. Наче заклинання. Програмуєш свій день на постійний цейтнот, на даремну біганину та безглузду шарпанину. Бо ж слова означають не просто багато — вони означають усе. Ми є, і наш час разом з нами, природно й нерозривно, вірною тінню в сонячний день — він у нас є; обов’язковий, як дихання та рух, бо ми живемо, існуємо — час у нас є.

Аромат квітучої липи та нічного дощу ввірвався у розчахнуте вікно. Золотосяйний ранок заповідає світлу, гармонійну днину. І вона починається з думок про час і з кумедної ранкової гімнастики. Помах вовняним килимком — і він слухняно лягає під ноги.

«Ці вправи не для стороннього ока», — зауважив якось Віктор-молодший. Та й не для стороннього вуха, як на те пішло. Але що вдієш — у квартирах, збудованих наприкінці вісімдесятих років минулого століття, навіть обруча-хулахупа нема де крутити, повсякчас ризикуєш або екран телевізора зачепити, або у скло книжкової шафи вгатити. У блокових бетонних мурашниках людина тулиться до стін і меблів, товчеться об кути, набиваючи синці. Тому вікно навстіж — і все, що за ним, із повітрям, обсипаною цвітом липою, вологими кущами й калюжами на асфальті — твоя територія.

Глибокий вдих, повітря холодить у носі, у потоці свіжості — нові нотки: підгорілі тости й сигаретний дим. Унизу готуються до ранкової кави, у горішньому вікні хтось курить. Енергійний видих: «п-пах!». Сусід струшує попіл, губиться, мабуть, у здогадках, що там, поверхом нижче, діється такої ранньої пори з такими дивними звуками.

Легені порожніють, здуваються. Живіт утягнутий — голодний мультиковий вовк випинає груди. Кумедна вправа для усамітненого практикування, випадковий спостерігач не втримався б від сміху. Галі й самій смішно.

Отже… Отже, фразу «я не маю часу» викреслюємо зі щоденного вжитку грубим чорним маркером. П-пахх! Нескладне завдання для тих, хто вміє припнути язика за мить до вимовленого слова. Вона вміла. Хоч, відверто кажучи, не завжди. Сіла на килимок, відкинулася назад — вдих… Зігнулася вперед, схилившись аж до підлоги, — видих! У розчиненому вікні — вертикальний сірий штрих. Грудка попелу пролетіла. Простір за вікном належить не лише тобі.

Нехай собі прислухається, якщо цікаво. Їй ніщо не завадить зробити ранкову гімнастику. І свій день вона захистить від чужих випадкових втручань. Гаразд. Чим замінити заборонену фразу? «Я не маю коли» — значно кращий варіант. Ні, має бути не заперечення, а твердження. Наприклад, таке: «Маю дуже багато роботи». І це означатиме, що на інше немає ч-ч… Зрештою, зрозуміло, що воно означатиме. Сьогодні вона не дозволить нікому впливати на свої наміри, вона житиме за власним графіком і не дасть безглуздо зжерти ані десятка своїх хвилин. Нічого не відкладатиме на завтра, не казатиме собі: від початку серпня починаю нове життя. Ні, негайно, тут і тепер, останньої днини липня — нова рішуча спроба відшукати гармонію з часом.

Увімкнула телеканал із новинами — і кімнату наповнила енергійно-безупинна скоромовка диктора на позбавленому емоцій обличчі: — …і почули надзвичайний гуркіт. Над долиною, де стоїть церква Святого Онуфрія, знялися стовпи густого пилу. Якоїсь миті стало зрозуміло, що травертинова скеля обвалилася. Величезні брили каміння відірвалися і впали на храм, проломивши двері центрального входу та покрівлю. На той час у храмі й коло нього людей не було, а тому обійшлося без жертв.

Фото церковці на екрані: вхід завалений камінням. Рукомиш! Цієї миті зрозуміла, про яку церкву йдеться. Минув лише тиждень, як Галя була там, на тому самому місці, роздивлялася на скульптуру святого Онуфрія. Безцінна робота з місцевого каменю, майстер Пінзель створив її понад двісті п’ятдесят років тому. Вона стоїть усередині, праворуч від входу. Стояла.

— Рукомиш відомий не тільки на Тернопіллі, але й в усій Україні та далеко за її межами… — І ані слова про скульптуру Пінзеля.

«Скоріше в Рукомиші станеться землетрус, ніж село віддасть свій оберіг».

Це незнайома жінка їй сказала там, у Рукомиші, тиждень тому. Впевнено так мовила, без тіні сумніву. Жителька села, не надто й схожа на місцеву, а може, до батьків приїхала. Запитала Галю біля джерела:

— Знову «Святого Онуфрія» до Парижа просили?

Галя хитнула головою:

— Я журналістка, ви помилились. — А тоді й сама від запитання не втрималася: — Чому рукомишці не хочуть, щоб «Святий Онуфрій» побував на виставці у Луврі?

Жінка напилася води зі складених човником долонь, обтерлася навхрест:

— А чого ми маємо вірити, що його повернуть?.. Не від- дадуть його люди. Побачите. Навіть на кілька днів не віддадуть, скоріше землетрус у Рукомиші станеться, ніж «Святий Онуфрій» звідси зрушиться…

От і стався. Слова, слова… Часом вони біжать перед подіями, нагадуючи нам: думай, що кажеш.

Кинулася шукати телефонний номер настоятеля храму. Де ж той телефон? Де блокнот?..

— Ма… — бадьорий голос за спиною. — Ти що сьогодні, за три хвилини впоралася?

Вікторові-молодшому тільки б поіронізувати, спостерігаючи за нею з-за дверей.

— Що сталося? — усмішка зійшла з обличчя.

— На церкву в Рукомиші скеля впала. А там Пінзель, уяви! «Святий Онуфрій».

— Завалило?

— Не знаю.

— Що ти шукаєш?

— Телефон священика. Де я його записала?..

Син мовчки пішов до «дитячої», вже навіть не «студентської» (повиростали хлопці), ввімкнув комп’ютер під братове бубоніння: «Що ви ганяєте по хаті від самого ранку?..»

Сергій перекинувся на другий бік, глибше зарився в подушку: «Спати не даєте…»

— Ну от… — Віктор-молодший надибав, що треба. — Ма, чуєш? У новинах повідомляють, що церква напівзруйнована, а скульптура Пінзеля вціліла. Не хвилюйся. Нічого твоєму Онуфрієві не сталося.

Були плани на день, та розвіялися. В одну мить перемінилися. Дорогою до Тернополя взялася обдзвонювати всіх. Іван мовчки тримався за кермо, лише вкрутив звук до мінімуму, щоб музика не заважала.

У редакції довго не озивалися. Де ходять? Що за манера ігнорувати дзвінки…

— Нарешті, — дорікнула Славі, заступниці. — Мій репортаж із Рукомиша наразі не ставте, не верстайте. Привезу новий. Чула новину? Отож… Звісно, встигнемо. Тримайте розворот.

Далі Віктор…

— Вікторе, сьогодні до тебе Сергій прийде. Принесе їжу і… ті таблетки, що вчора їх виписали. Покажи лікарю, він усе пояснить. Та добре. Це вже добре… Припини. Що на тебе найшло? Завтра заїду. Сьогодні я не маю ча… Сьогодні не зможу. Їду до Рукомиша. Та знову ж, знову. Потім розповім.

Тепер Ірина…

— Слухай, ми ж мали збиратися?.. Доведеться без мене… А-а-а… якщо так… то, може, на день перенесемо?.. Як ти на це?.. Та от маю бути в Рукомиші. Чула? Ну от. Підходить, звісно. Треба навік призначити тебе відповідальною за збір. Тоді до завтра.

Так. Магда…

— Магдо, алло, чуєш? Тут така пропозиція, тільки не відмовляйся. Піди замість мене до Валі сьогодні… Ти ж казала, що хотіла постригтися. Підеш? А дітей куди?.. Чудово. Та, звісно, пам’ятаю… Зараз вона тобі телефонуватиме, я попросила перенести зустріч. От і добре. Тоді й оцінимо твою нову зачіску.

Тепер перукарка…

— Валю, це я, тільки не ображайся, я знову не можу. Але замість мене буде Магда… Не знаю поки що. На тому тижні, мабуть. Треба подивитись, у які дні я зможу. А цього тижня я зовсім не маю… Нема коли, дуже багато справ. Зідзвонимося, дякую.

Телефон нагрівся, вухо горить — денну норму розмов по мобілці виконано. Погляд перебіг униз: на ногах — хатні капці, зручні, розчовгані.

— Іване! — з докором, наче він у чомусь винен. — Чого ж не сказав?

Водій глипнув на неї, скоса подивився на її недоречне взуття:

— Я думав, так треба. Дорога ж неблизька.

— І що тепер?

— Ви ж маєте туфлі в багажнику. Чи вернемося по інші?

Галя згадала про ділові «човники», що їх колись сама залишила в редакційному «пежо» про всяк випадок, ось він і стався. Знову глянула на свої капці Шахразади, махнула рукою: вперед.

— Тоді вже й олівець витягніть із зачіски…

Хапнулася за вузлик, скручений з волосся, — вона так часто вдома робить, коли читає чи пише: підхопить олівцем чи ручкою довгого чубчика, крутить, крутить, а тоді й застромить над правим вухом. Іноді забуває витягти.

— Все, Іване, — хмикнула, усміхнувшись, іще й глянула в його обличчя — серйозний (невже не смішно?) — Гаразд, замовкаю.

Обличчя незворушне. «Ви мені не заважаєте» — написано на ньому.

— Сама собі заважаю, — трошки відкинула спинку крісла, вмощуючися зручніше. — Помовчу, відпочину від себе.

Водій хитнув головою, він розумів: шефиня хоче їхати в тиші. Іванові двічі повторювати не варто. Ледь чутна музика — усе, що їй тепер треба. Головний редактор журналу, вона зазвичай була стримана у виявах емоцій і не вирізнялася балакучістю. Іноді за довгу дорогу до сусідньої області вони могли перемовитися лише кількома словами. Цю рису він уважав за одну з найголовніших чеснот начальниці. Небалакуча жінка — рідкісна вдача, незаперечний джекпот у життєвій лотереї такого чоловіка, як він, бо вдома усі його жінки, увесь сімейний жіночий батальйон — дружина, теща, доньки — усі без винятку дуже охочі говорити. Голосно й одночасно. Його вуха кайфували на роботі. Шефиня навіть не здогадувалася, що саме за це він найбільше цінує свою роботу. Її телефонний ступінчастий монолог (він не чув відповідей) був єдиною промовою за всю дорогу, якщо не рахувати запитання «ми мінералку маємо?».

На задньому сидінні біля пляшки з водою лежало дерев’яне яблуко — у коробці з-під подарункового набору, що складався з двох горняток із малюнком розрізаних навпіл яблук. Тепер ця коробка правила за футляр для творіння Майстра. Галя майже не сумнівалася, що його ім’я — Пінзель. З нею майже ніхто не погоджувався, але це не заважало їй триматися своєї думки.

Минулого тижня, перш ніж їхати до Рукомиша, Галя попросила в Магди — вона так і сказала — яблуко Пінзеля. Хотіла показати його настоятелеві рукомиської церкви, де зберігали скульптуру святого Онуфрія. Магда замислилася: «Де ж те яблуко?» А тоді підхопилася, рушила до комори, до полиць, заставлених слоїками з варенням нового врожаю, витягла з кутка коробку: «Ось, бери». Але того разу Галя забула яблуко вдома. Тепер узяла, про всяк випадок прихопила, хоч не знала, чи зацікавить воно отця Михайла такої особливої днини.

З настоятелем церковці вони познайомилися кілька років тому: вона — авторка роману про Пінзеля, він — головний хоронитель «Святого Онуфрія», фігури з місцевого каменю — травертину, визнаної шедевром. Скульптура та ніколи не полишала Рукомиша й церкви Святого Онуфрія.

Галя тоді поверталася з Бучача, міста Пінзеля, — це зовсім близько, можна й пішки дійти. Розповіла тоді священикові, як її з товаришками взяли на кпини з тим яблуком: який то, мовляв, Пінзель? Геній на такі дрібнички не розмінювався, він мислив масштабними категоріями, він такі скульптури різав, що в двері не проходили. «А «Святий Онуфрій» як же? Його масштабним не назвеш». — «А що «Онуфрій»? Були й такі роботи, звісно, нижчі за людський зріст, але бучацький сницар1 творив переважно для вівтарів і фронтонів будівель. Боцеті — іншаріч, де вже без них. Для скульптора ті моделі, ті пробні зразки — як для маляра ескізи, невід’ємний етап роботи. Що ще?

Голови ангелів Пінзеля? Було й таке, але ж як компоненти композицій… Будь-що — тільки не яблуко! Бо що може бути простішим від яблука?..»

Галя закинула пляшку з мінералкою на заднє сидіння, підтягла до себе коробку, відгорнула паперові серветки й, неначе зі сповитку, звільнила дерев’яне яблуко з натуральний ранет завбільшки, із затертим уламком на чубку — там був колись листочок на ніжці. Знайома шерехатість під рукою нагадала про той день, коли увесь квартет — Галя, Магда, Ірина, Луїза — надибали цю іграшку в павільйоні секонд-хенду. Магда, щоправда, чекала на них у машині, гортаючи книжку, шкодувала, що не залишилася вдома, готувала б книдлі, а не нудилась у задушливому салоні. Яблуко стало для неї «призом за терплячість». Із появою цієї забавки жінки пов’язали ті зміни, що сталися згодом у житті кожної з них. Яблуко покотилося з рук у руки: то в однієї затримається, то в другої погостює. І всіх на своєму шляху обдарувало сюрпризом казкової щедрості. У таку неймовірну картину склалися тоді причинно-наслідкові зв’язки.

Давно його Галя в руках не тримала. Вже й не пригадає, коли востаннє бавились у гру «Замов бажання»...