Закрити
Відновіть членство в Клубі!
Ми дуже раді, що Ви вирішили повернутися до нашої клубної сім'ї!
Щоб відновити своє членство в Клубі — скористайтеся формою авторизації: введіть номер своєї клубної картки та прізвище.
Важливо! З відновленням членства у Клубі Ви відновлюєте і всі свої клубні привілеї.
Авторизація для членів Клубу:
№ карти:
Прізвище:
Дізнатися номер своєї клубної картки Ви
можете, зателефонувавши в інформаційну службу
Клубу або отримавши допомогу он-лайн..
Інформаційна служба :
(067) 332-93-93
(050) 113-93-93
(093) 170-03-93
(057) 783-88-88
Якщо Ви ще не були зареєстровані в Книжковому Клубі, але хочете приєднатися до клубної родини — перейдіть за
цим посиланням!
Вступай до Клубу! Купуй книжки вигідно. Використовуй БОНУСИ »
РУС | УКР

Володимир Лободаєв — «Війна з державою чи за державу?»

Розділ 1

Вільне козацтво: від самооборони до повстання (весна 1917 — літо 1918 рр.)

(Володимир Лободаєв)

 

Масовий селянський повстанський рух було започатковано повстаннями літа 1918 року. Проте зародився він раніше, ще в період Центральної Ради (УЦР). Його зародком стали загони Вільного козацтва, організаційний та бойовий досвід яких прислужився повстанцям 1918-го і наступних років. У 1917 р. стихійно утворювані загони Вільного козацтва постійно декларували лояльність до Центральної Ради та Тимчасового уряду. Вони частково перейшли до повстансько-партизанських дій узимку 1918 р., опираючись більшовицькій агресії, а повною мірою повстансько-партизанськими стали влітку 1918 р., під час боротьби з владою П. Скоропадського.

Окрім того, витоки повстанства варто шукати і в особливостях селянських рухів 1917—1918 років. Нині поширений погляд на селянство як на виключно пригнічену верству, яка не отримувала бажаного («землі і волі») від влад та урядів через утопічність пропонованих проектів розв’язання земельного питання, демагогічність та нездатність вчасно і якісно здійснити реформи (Центральна Рада та Директорія) або репресивний тиск (гетьманської, більшовицької, денікінської влад). Це дає змогу знівелювати факти відвертої кримінальної і нерідко цілком безглуздої селянської збройної «активності». Фак-тично йдеться про продовження традицій іще радянських історичних досліджень з їх оцінками революційних подій крізь призму ідеологічних штампів — боротьби «прогресивних» народних мас і «реакційних» поміщиків, селян-куркулів, буржуазії. Хіба що на зміну твердженням про зростання в роки революції «класової свідомості трудящих» у сучасних дослідженнях постало твердження про неухильне й однозначне зростання в ході революції національної свідомості селянства.

Перспективними є наукові дослідження, у яких селянство розглядається не лише як об’єкт маніпулювання різних політичних сил, а й як самостійна сила, що мала власну правосвідомість та соціально-психологічні особливості. Сучасні дослідники доходять висновку, що культура українського селянства у добу революції була «переднаціональною», його демократичні ідеали — «архаїчно-локальні» і часто «антиетатистські», свідомість «напівархаїчна» і «аграрно-локальна» а селянське повстанство — «явище дополітичне». До того ж революційне піднесення і політична боротьба не стали однозначним каталізатором модернізації політичних поглядів та поширення національної свідомості. З огляду навласне специфічне розуміння селянами понять «закон», «справедливість», «демократія», «влада», «автономія» тощо політичні заклики часто мали і зворотній ефект. Наприклад, аналізуючи особливості сприйняття селянами постанови УЦР від 3 червня 1917 р., в якій містився заклик «до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні», В. Скальський доходить висновку, що вже тоді формувалося підґрунтя для майбутньої отаманщини, повної нівеляції авторитету державної влади та аграрних самоуправств.

1917—1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності влади. Поряд з гострою політичною боротьбою, яка розгоралася в українських містах, посилювалися непокора й опір селянства будь-якій центральній владі. У 1919 р. антидержавність дій і настроїв селянства досягла піку в неодноразових змінах політичної лояльності, утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, жорстоких вбивствах. Проте перші прояви цих деструктивних тенденцій були ще за два роки до того, в період революційної ейфорії навесні 1917 року. Перше, що робили революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній, — роззброювали колишню царську поліцію. Щомісяця наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» — від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубування лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, вбивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання, які фактично переростали у селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників, особливо на Правобережній Україні. У вересні—жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких — це захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді—грудні 1917 р. селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень — захоплення поміщицьких маєтків. Селяни перейшли до масових погромів. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини. Чому ці події не вважаються антивладними повстаннями? Адже їхній розмах цілком співставний з повстаннями літа 1918 р. проти влади П. Скоропадського. Можливо, тому що тогочасна влада (Тимчасовий уряд і Генеральний секретаріат) фактично не чинили опору, а жертвами були «контрреволюційні» поміщики?

Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 — січні 1918 рр. губерніальні і повітові комісари Правобережжя та начальники місцевих відділків міліції постійно доповідали про те, що не в змозі припинити безладдя, і просили Генеральний секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для припинення погромів. Сотні таких звернень донині зберігаються в архівах. У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Преступность растет, честные крестьяне, отказывающиеся грабить помещичье добро, терроризируются инициаторами грабежей и либо присоединяются к грабителям, либо сами остаются ограбленными… Власть, состоящая из элементов права и принуждения, утратила последнее качество (силу принуждения), стала однобокой и бесполезной». До кінця лютого 1918 р. в Україні селянами було «конфісковано» 60 % поміщицьких маєтків. За умов наростання анархії та хаосу було важливо, на чиєму боці опиняться загони Вільного козацтва, які ставили своїм головним завданням охорону порядку. Яким мав бути той «порядок», який захищали вільні козаки, і чи був він суголосний з діями владних органів?

У 1917—1918 рр. під назвою «вільне козацтво» створювалися подібні за загальною ідеєю, але все ж таки не ідентичні за організаційною будовою, соціальною базою та можливостями парамілітарні товариства. Слід вирізняти насамперед селянські товариства Вільного козацтва, які ставили перед собою не лише охоронні, а й культурно-просвітні завдання, виникали стихійно і діяли переважно в межах власного села або кількох сіл. Саме сільське вільне козацтво було настільки чисельним, що дає можливість говорити про масовий вільнокозачий рух. На сільське вільне козацтво помітно впливали місцеві організації Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Міські загони вільних козаків складалися з робітників, учнів, студентів, представників інтелігенції, ставили перед собою завдання охорони порядку і часто перебували під впливом місцевих осередків Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Спільним для всіх зазначених різновидів вільного козацтва було об’єднання на добровільній основі, виборність отаманів і приймання до складу тільки тих, хто не був на той час на військовій службі.

Перші вільнокозачі товариства з’явилися у березні— квітні 1917 р. у селах Гусаківської волості Звенигородського повіту Київської губернії за ініціативи голови волосної управи Н. Смоктія.

23 квітня 1917 р. 350 «незалежних від військової служби» вільних козаків Гусаківської волості ухвалили підтри-мувати боротьбу «проти злого ворога німця» і виступали за «демократично-федеративну республіку» та Всеросійські Установчі збори. Головними завданнями козаків були: захищати «всі справи селян», вести боротьбу зі злочинством, не жалкувати життя заради «справ вільності», а також «захищати самостійність України, її незалежність, маючи на меті прошлі козацькі справи в господарських розпорядках історичних минулих літ: землі, ліса, луги як власність козацтва». Тобто захищати самостійність і незалежність України означало оберігати власність селян-козаків і таке «розуміння» самостійності не суперечило завданню боротьби за майбутню федеративно-демократичну Російську республіку. Очевидно, що перші вільні козаки не розрізняли понять «автономія» та «самостійність». Серед інших завдань було сприяння поширенню вільного козацтва по всій Україні та просвітня справа.

Гусаківський волосний козачий курінь поділявся на сотні на чолі з виборними сотниками та курінним отаманом Н. Смоктієм. Козаки мали можливість самостійно, незалежно від позиції козацького товариства, брати участь у вирішенні загальногромадських справ, відвідувати зібрання, лекції. Селяни, що не належали до козацтва, могли користуватися козацькою бібліотекою, бути присутніми на козацьких нарадах (коли не обговорювалися «воєнно-технічні справи» козацтва).

Звенигородське селянство схвально і навіть із захватом сприймало нову організацію. У травні—червні 1917 р. вільнокозацький рух поширився на інші волості повіту. У цей час роль провідного організатора вільного козацтва на Звенигородщині перебрав на себе член УПСР Семен Гризло.

Під його керівництвом звенигородські вільні козаки почали діяти активніше…