Варлам Шаламов

Варлам Шаламов народився 5 червня (18 червня) 1907 року у Вологді в родині священика, проповідника на Алеутських островах. У 1914 році вступив до гімназії, але завершував середню освіту вже після революції. У 1924 році, після закінчення Вологодської школи 2-го ступеня, приїхав до Москви, працював два роки на шкіряному заводі. З 1926 до 1928 року навчався на факультеті радянського права МДУ, потім був виключений «за приховування соціального походження» (вказав, що батько — інвалід, не вказавши, що він священик).

У своїй автобіографічній повісті про дитинство і юність «Четвертая Вологда» Шаламов розповів, як складалися його переконання, як зміцнювалась його жага справедливості і рішучість боротися за неї. Юнацьким його ідеалом стають народовольці. Вже в дитинстві позначається художня обдарованість хлопчика.

19 лютого 1929 року Шаламов був заарештований за участь у підпільній троцькістської групі і за поширення доповнення до «Заповіту Леніна». В позасудовому порядку як «соціально-небезпечний елемент» був засуджений на три роки таборів. Відбував покарання в Вішерський таборі (Північний Урал). У 1932 році Шаламов повернувся до Москви, працював у відомчих журналах, друкував статті, нариси, фейлетони. Опублікував кілька оповідань. Одна з перших великих публікацій - оповідання «Три смерти доктора Аустино» (1936).

У січні 1937 року Шаламова знову заарештували за «контрреволюційну троцькістську діяльність». Він був засуджений на п’ять років таборів і провів цей термін на Колимі (СВІТЛО). Шаламов пройшов тайгові «відрядження», працював на копальнях, кілька разів опинявся на лікарняному ліжку через важкі умови Колими. Як писав Шаламов згодом: «С первой тюремной минуты мне было ясно, что никаких ошибок в арестах нет, что идет планомерное истребление целой «социальной» группы — всех, кто запомнил из русской истории последних лет не то, что в ней следовало запомнить».

22 червня 1943 року його знову засудили на десять років за «антирадянську агітацію», яка складалась — за словами самого письменника — в тому, що він назвав І. А. Буніна російським класиком: «...я был осужден в войну за заявление, что Бунин — русский классик».

З 1946 року, закінчивши восьмимісячні фельдшерські курси, став працювати в Центральній лікарні для ув’язнених на лівому березі Колими. У 1951 році Шаламов був звільнений з табору, але спочатку не міг повернутися до Москви. Жив у Калінінській області. Повернувся до літературної діяльності. У листопаді 1953 року було отримано дозвіл на виїзд. Шаламов приїхав до Москви на два дні, зустрічався з Б. Л. Пастернаком, з дружиною і дочкою. Однак жити у великих містах йому не дозволялося, і він поїхав до Калінінської області, де працював майстром на торфорозробках, агентом з постачання.

Весь цей час він писав одну з головних своїх праць — «Колымские рассказы». Письменник створював «Колымские рассказы» з 1954 до 1973 року. Окремим виданням вони вийшли в Лондоні в 1978 році. У СРСР в основному опубліковані тільки у 1988-1990 роках. Сам письменник ділив свої розповіді на шість циклів: «Колымские рассказы», «Левый берег», «Артист лопаты», «Очерки преступного мира», «Воскрешение лиственницы» і «Перчатка, или КР-2».

З 1956 року Шаламов жив у Москві. Друкувався в журналах «Юність», «Прапор», «Москва», спілкувався з Н. Я. Мандельштам, О. В., А. І. Солженіциним (відносини з яким надалі перейшли у форму полеміки). У 1973 році прийнятий до Спілки письменників. З 1973-го і до 1979 року, коли Шаламов переїхав жити в Будинок інвалідів та престарілих, він вів робочі зошити, розбір і публікацію яких продовжувала аж до своєї смерті у 2011 році І. П. Сиротинська, якій Шаламов передав права на всі свої рукописи і твори.

15 січня 1982 року Шаламова після поверхневого обстеження медичною комісією перевели в інтернат для психохроників. Під час транспортування Шаламов застудився, захворів на пневмонію і помер 17 січня 1982 року.